Гілея - Микола Якович Зарудний

— Ні... я поїду на Овечий...

— Чого? — вибалушила очі теща.

— Працювати.

— Здурів чоловік! — сплеснула руками Одарка. — Ти чуєш, дочко?

— Нікуди він не поїде, мамо, — Заспокоїла матір Яринка.

— Я поїду, — повторив Іван, дістаючи з-під ліжка чемодан. — Я мушу, розумієш, мушу...

— А вони ж як? — показала Одарка на дочку і внука.

— І вони зі мною.

— Я не поїду в ті піски! — Яринка відчула, що це серйозно. — Ніколи не поїду!

— Яринко, зрозумій... Я повинен поїхати, бо... мусить же бути в кожного щось... святе... найдорожче...

— А жінка й син тобі не дорогі?! — кричала Одарка.

— Дорогі, — тихо промовив Іван, — але я мушу, бо інакше жити не зможу.

Узяв чемодана, поцілував сина й заплакану Яринку.

— Ви колись зрозумієте... Я напишу... Бувайте здорові.

Отаке було прощання.

«Учителька каже, що колись на наших степах росли великі ліси. Дві з половиною тисячі років тому приходив на нашу землю історик з Греції — Геродот і назвав її ГІЛЕЄЮ — країною лісів... Минали століття, ліси щезали, їх викорчовували скіфи під пасовиська, нищили бурі і завойовники, палили пожежі, і не стало Гілеї. Її поховали піски. Мені дуже хочеться, щоб знову була Гілея...»

Темна осіння ніч огорнула степ. Дід уже звик до вічної темряви, йому було все одно, що на небі — сонце чи місяць: він звівся з ліжка, одягнув чисту білизну, знайшов синю сатинову сорочку, чорні нові штани і сірого піджака, які йому купила Ольга ще до війни.

Потім розчесав дерев’яним гребінцем бороду і довге сиве волосся, взув чоботи і вийшов з хати.

Здавалося, що холодне сонце засліпило діда, і він прикрив очі рукою. Повільно зійшов з ганку, обернувся до хати й сказав:

— Я пішов...

Уже з воріт дід повернувся в хату (буде невдача, подумав). Зняв зі стіни скрипку. Жалібно бренькнула струна. Дід поцілував її і поклав на лаву. Потім він намацав у кутку гирлигу і вже тоді вийшов з хати. Назавжди.

— Прощавайте, я пішов, — вклонився дід Опанас хаті, воротам і гарбузинню, що плелося по плоті.

Дід усе бачив. Він ішов, опираючись на гирлигу, в степ, який злився з чорним небом, і не можна розібрати, звідки світять зорі — з неба чи вони розкидані по землі. *

Проводжали його тисячі людей, яких він зустрічав у своєму житті. Вони стояли уздовж тяжкої дороги Опанаса Заклунного веселі й сумні, але всі були молоді, бо старими їх ніколи не бачив Опанас. Він упізнав свого батька, матір, наймита Мирона, з яким вони пішли в партизани, побачив командира ескадрону, пораненого, на коні. Поруч стояли Опанасові друзі, з якими він брав Перекоп. Усміхнувся йому голова комнезаму, вбитий у тридцятому році. Тільки своєї Катерини не бачив Опанас Заклунний. Де ж ти? Чого ж ти не прийшла, моя чайко степова? Проведи мене в цей степ, як проводжала колись... Пам’ятаєш, Катрусю, нашу першу ніч, хай благословенного вона буде. Ти прийшла до мене в кошару, бо я не мав хати, і... Де ж ти, моє кохання?

Так і не побачив Катрі Опанас Заклунний, може, й стояла вона серед тих, кого стрічав у своєму житті, але тепер дід забув, яка вона була...

Опанас Заклунний гордо йшов у свою смерть. Не зігнули його роки, не полишила богатирська сила. Чуєте, як лунають його кроки в степу?

Це тільки так здається, що Опанас Заклунний ледве відриває підошви від землі, просто земля не відпускає його.

Це тільки так здається, що гирлига підтримує його немічне тіло. Просто він не випускає її з рук.

Це тільки здається, що він сліпий. Він і зараз може дивитися, як беркут, на сонце широко розплющеними очима. Він усе бачить. А те, що, збираючись у свою останню дорогу, Опанас Заклунний одягнув не нові чорні штани, які купила йому перед війною дочка, а латані, то це вже так вийшло — поспішав...

Опанас ішов до піщаного кургану. Ось зараз він має бути. Йти ставало дедалі важче й важче. А колись вони з Катрею залюбки вибігали на нього, бувало, він на руках виносив її на цю піщану гору, ближче до неба, до зірок.

Опанас Заклунний, долаючи сипучу крутизну, піднімався вище й вище. Ще кілька кроків, і він стане на вершині кургану і побачить свій степ. В обличчя вдарив запах далеких кошар і холодних висушених трав...

Дід Опанас зупинився на самісінькій вершині кургану, таки добрався, подумав він і випростався. Звідси йому було видно весь степ — широкий і вільний. Дід побачив його в зелених травах і лісах, десь далеко бродили отари і дзвеніли тронки.

— Прощавайте! — гукнув на весь степ Опанас Заклунний, хоча цього ніхто не почув.

Прощався зі старим чабаном Степ, прощалися Сонце і Вітер, Трави і Вівці, прощалися Піски і Зорі.

На височенному кургані стояв Опанас Заклунний і бачив з нього весь Світ.

— Прощавайте, — линуло над Степом.

Опанас відкинув гирлигу і підняв руки, наче для обіймів, гирлига впала.

— Катрусю! — покликав Опанас.

І сталося диво: він побачив її. Вона бігла до нього: гінка, русокоса, молода. Опанас стояв на кургані і чекав її...

Вранці знайшли діда Опанаса. Він лежав перед старою приземистою кошарою, так і не дійшовши до піщаного кургану...

Дід не хотів помирати в хаті.