Гілея - Микола Якович Зарудний

— Двісті забери назад, — протягнув циган гроші, — треба ж торгуватися, хто ж так продає?..

Циган дав Берику стареньке рядно замість сідла:

— Щасливий їдь... Треба ж було поторгуватися, — все ще шкодував циган, — хто ж так купляє, ех... Слухай, давай поторгуємось? Скільки даєш?

— Мені треба їхати, — сказав Берик. — Дай мені якусь торбинку. А чемодана забери.

— Це можна. — Циган виніс з шатра смугасту рядняну торбину й подав Берику. — Ні, почекай. Торба теж грошей просить.

— Так я ж тобі даю чемодана, — розсміявся Джусуев.

— Торба дорожча. Скільки даєш на додачу?

— Ну, десять карбованців.

— Давай сорок, — циган ляснув долонею по руці Берика.

— Дванадцять, — відповів Берик.

Циган присів, розмахнувся і знову ляснув Берика по руці:

— Тридцять п’ять. Такої торби нема в світі. Ти поглянь, яка торба! Ти дивись, яка строчка.

— П’ятнадцять.

Циган розсердився і пішов за шатро, потім виглянув:

— Двадцять п’ять!

— Не дам, — сказав Берик. — Торба латана.

— А яка латка! Ти бачиш, яка латка? — знову підійшов циган.

— Двадцять п’ять!

— Ні, — циган трусив торбою перед Бериком, вивертав, заглядав усередину, кидав її під ноги Джусуєву, піднімав і знову тицяв у обличчя. — У цій торбі нічого не пропадає. В ній золото можна возити...

Довго ще сперечався циган, а коли зійшлися на двадцяти карбованцях, він обняв Берика.

— Умієш купляти. Бери торбу — грошей не треба. Щасливо їдь!

— І ви будьте щасливі. Може, зустрінемося. Довго будете в степах?

— Як вона скаже, — циган показав на дружину, і сльози навернулися йому на очі.

Берик узяв коня за вуздечку і пішов — циган проводжав його:

— Ми сюди приїздимо кожної весни... Тут перед війною стояв наш табір. Великий був табір, веселий... Тут нас застала війна... і наші хлопці пішли до військкомату... самі пішли, і мій син теж... Мати сказала йому, що коли скінчиться війна, щоб він першої ж весни прийшов сюди, ми чекатимемо його... Уже чотири весни ми приїздимо сюди... а... сина чогось нема...

Берик мовчки обняв старого цигана і сів на коня.

— Арту-уй!

Уже підвечір Берик під’їхав до аеродрому. По дорозі, що огинала його, мчали автомашини — кінчався для Берика степ. Кінчалася ця пригода, як сон. Треба було прощатися з конем. Берик поїхав до Овечого хутора: там він пустить коня.

Уже було за північ, коли вони натрапили на сонне степове джерельце. Берик відпустив коня пастися і, підстеливши плаща, заснув.

Він прокинувся на світанні. Коня не було. Берик приклав руркою долоні до рота, і понеслося по степу:

— Арту-уй!

Кінь вибіг з-за піщаного косогору і став перед Бериком.

— Спасибі тобі, — промовив Берик, дав коневі хліба, розділивши шматок навпіл, і пішов туди, звідки зривалися в синє небо сріблясті літаки.

* * *

Післяпологова лихоманка надовго прикувала Яринку до ліжка. Майже все літо жив у постійному страху Іван, бо пішли різні ускладнення, але, як казали лікарі, молодий організм переміг хвороби. Яринка очуняла, поверталися сили, і настав час, коли Іван запрягав легеньку бричку і щодня возив дружину з сином у ліс, до озера. Поверталися вони ввечері веселі й щасливі, купали Михайлика, радіючи, що так гарно росте, що вже говорить щось. Белькотання Михайлика Яринка негайно перекладала на зовсім зрозумілу мову, і виходило, нібито синочок казав, що дуже любить татуся, що сам Михайлик слухняний, буде їсти кашку і спокійненько спати...

За турботами та за роботою швидко спливало літо, залишивши слід хіба що в лісі на Івановому кордоні та в нього самого на скронях. Посивів Іван, тільки сила в руках ще була молодою. Яринка поправилася і знову зайнялася своїми першокласниками, здавалося, що спокій уже назавжди оселився в їхній хаті. В хаті так, але не в Івановій душі. Кожного разу, коли він приходив до лісу, виринав з пам’яті лист діда Опанаса. Запорожний запам’ятав кожне слово, кожен рядок, що були тяжким докором і вироком його слабкодухості і зраді. Іван сто разів виправдовувався перед самим собою, переконував невидющого діда, але марно: дід не прощав. Будив його серед ночі, вимагав одвертого слова й дії: або визнай, що ти боягуз, або приїдь і подивися людям в очі.

Про від’їзд на хутір, поки хворіла Яринка, не могло бути й мови, але зараз ця думка вже невідступно переслідувала Запорожного.

Рішення визріло при зустрічі з Мірошником, коли він приїхав у колгосп. Іван знайшов його на полі, і вже до вечора вони не розлучалися. Побували в тракторній бригаді, на фермах, їздили до чабанів. Не бачилися давно і не могли наговоритися. Запорожний запропонував Мірошнику переночувати, той погодився. Повечеряли вдома, а на ніч поїхали до Іванової сторожки на лісовому кордоні.

Розклали багаття, посідали на пеньках, закурили.

— Забув ти мопс, Романе Олексійовичу, — сказав Іван.

— Ти у мене в резерві, Запорожний.

— Довго сиджу...

— Така розмова мені подобається. Не забув, Іване. Вже двічі про тебе з Колишевим говорили. Хотіли головою колгоспу послати, так з Яринкою було погано. Пожаліли.

— Як там у Степовому? — спитав Іван.

— Мартинюк узяв шефство... персональне. — Мірошник підкинув у багаття березової кори, вона спалахнула, освітивши замріяний ліс. — Кинули туди й техніку, й добрива, але не даємо й половини того, що було при тобі... За методом Вигдарова ми могли б уже посадити п’ять тисяч гектарів лісу, а товчемося на другій тисячі.

— Валя мені