Гілея - Микола Якович Зарудний

Яринку кинуло в жар. Знову Данило. Коли він дасть їй спокій? Вона пошматувала записку, щоб не побачив Іван.

Хлопчика назвали Михайликом. З цієї нагоди запросив Іван гостей. На радощах навіть Данилові сказав, зустрівши в конторі колгоспу, бо незручно було усіх запросити, а одного обійти.

Данило подякував, але не прийшов. Після тієї зимової пригоди вони обминали один одного: щадили, певно, не себе, а Яринку.

Хата наповнилася піснями.

— Візьми, Іване, маленьке, щоб не злякалося, — подала Одарка Михайлика, — погуляйте.

Іван, обережно несучи сина, вийшов на подвір’я. Ось воно, його кохання, його радість, його життя. Він і не мріяв про таке щастя, коли возив уночі тачкою торф на Овечому.

Підійшов листоноша:

— З синочком уже парубкуєте, Іване Трифоновичу? А вам кореспонденція, — подав Запорожному саморобний конверт. Почерк був незнайомий, якийсь круглий, дівочий.

Іван сів біля палісадника, відкрив конверт.

«Добрий день, Іване Трифоновичу! Цього листа вам пише Ганнуся Гомон. Я пишу не сама, а те, що мені каже дід Опанас, бо він сліпий і писати не може...

Посилаю тобі, Іване, поклона з хутора Овечого, з нашого степу. Прийшла моя пора помирати, Іване, бо пожив на білому світі довго, може, двадцять отар за життя змінив. Жаль, що зробив мало, але хотів зробити багато. Крові своєї за нашу землю не шкодував, ходив з червоними ескадронами на Перекоп і на Дон. А коли було тихо на землі, то пас отари в степу. І не мені судити про моє життя.

Коли ти прийшов на наш хутір і посадив перше дерево, Іване, то мав я велику радість, бо ти прийшов рятувати степ, мою колиску, землю мого народу.

(Дід заплакав і більше нічого сьогодні не сказав, — написала Ганнуся).

Я не хотів би дожити до того страшного дня, коли ти забрав мене на Парамонове весілля, але, проклятий богом і людьми, живу й досі. Доля змилувалася, і я осліп, щоб не бачити сплюндрованого вівцями лісу, який посадили люди на радість, але і сліпий я бачу степ. Кажуть, що це ти зробив навмисне, щоб помститися за те, що тебе було скинуто з директора, і ще кажуть, що ти втік з хутора, як боягуз. Ти про це, може, не знаєш, то я пишу, щоб знав. Жити боягузом людина не може. То приїдь, Іване, та посади ліс там, де пройшла моя отара, бо я сам уже не зможу, а якщо не приїдеш, то дуже тяжко буде мені помирати й прощатися з білим світом, а тобі жити. Опанас Заклунний».

Іван, білий, як стіна, увійшов до хати й покликав Яринку:

— Візьми дитину...

Вони вийшли в сіни.

— Що сталося, Ваню? — спитала Яринка.

— Я мушу подзвонити Мірошнику.

— Скажи, що сталося?! — наполягала вона.

Іван подав їй листа. Ярина прочитала, зім’яла його і кинула на долівку.

— Навіщо?!

— А ти що, може, послухаєш цього божевільного діда? — Ярина забрала сина й пішла в хату.

Гості вже трохи втихомирилися. Ярина причинила за собою двері суміжної кімнати, перепеленала Михайлика і поклала в колиску. Сиділа в передчутті якоїсь тривоги, викликаної листом. А що, коли Іван справді поїде? Може, цього листа написала Марта?

У куточку щось зашаруділо. Яринка здригнулася: на неї дивилася гостра мордочка миші. Вмить згадала і ту, що появилася перед нею в класі... Істеричний крик вирвався в Яринки, і вона знепритомніла.

* * *

Не доїжджаючи до лісгоспу, чоловік у синьому плащі і сірій кепці, з-під якої вибивалося чорне, посічене сивиною волосся, попросив шофера зупинитися і вийшов з машини. Обличчя незнайомця було вилицювате, мідне від засмаги, очі вузькі, гострі, ніс з горбинкою надавав йому суворого вигляду.

На здивування шофера, чоловік, взявши старенького чемодана, пішов не до хутора, а в степ, до кургану.

Дивак, подумав шофер, всю дорогу розпитував про Овечий, а коли під’їхали — майнув у степ.

Залишивши чемодана, чоловік, грузнучи в піску, вийшов на курган і оглянувся: не впізнавав він тепер Овечого. Появилися нові будинки і ліс... Правда, ще невеличкий, але зеленів по всьому степу. Погляд чоловіка зупинився на крайній хатині, і серце його радісно забилося: там жила вона, Марина. Там був його син. Син Берика Джусуєва, до якого він прийшов через війну і роки поневірянь у фашистському полоні. Прийшов до нього, до Марини, ще не провідавши батьків, не побачивши землі свого роду.

Ще годину тому він зовсім по-іншому уявляв свій приїзд: прийде в її хату і скаже: «Я прийшов до тебе, Марино, назавжди... Покажи мені нашого сина...»

Тепер Берик стояв на кургані, не наважуючись показатися їй на очі. Він уже знав із розповіді шофера, що Марина торік вийшла заміж за якогось Парамона і живуть вони, як пісню співають (так і сказав). Тільки про сина нічого не знав шофер.

Берик зійшов з кургану, сів на землю і задумався: що робити, куди йти? Отак розвіялися його мрії, надії, вистраждані в неволі. Що ж, Марина не його жона і вільна була робити, що хотіла. Але син? Він мусить хоча б поглянути на нього, перш ніж поїде в інші степи, де чекає на нього стара мати.

Уже стемніло, коли Берик, нарешті, зважився піти на хутір. Зустрічалися незнайомі люди, з цікавістю проводжали його очима: звідки цей вилицюватий чоловік взявся в Степовому?

Біля хати Заклунних Берик побачив Ольгу, зрадів, як рідній:

— Олю, це я...

Підійшла до плоту, дивилася довго, впізнавала.

—