Гілея - Микола Якович Зарудний
— Вижив...
— Ти до Марини? Так вона... знаєш...
— Знаю. Можна в твою хату зайти?
— Заходь, Берику. Сама живу. Дід на тій половині, а я сама... Поїхала Марта, — зі своїм горем Ольга. — А ти ж звідки? Роздягайся... Така ж я рада...
Ольга приготувала вечерю. Берик їв, а вона слухала його сумну розповідь.
— Союзники нас звільнили в сорок п’ятому, — розказував Берик, — а потім у свої табори заперли. Ми військові заводи розбирали по гвинтику й відправляли кудись... Двічі я тікав, ловили й знову в табори, не хотіли, щоб на свою землю поверталися... І тільки в минулому році мені пощастило потрапити до нашого консула, у Франції... І ось прийшов, — зітхнув Берик. — Ти мені, чуєш, про неї розкажи, Ольго... Все розкажи. Забула вона мене... А як мій син?
— Хай вона тобі сама розкаже, Берику. Я покличу, — накинула хустку Ольга.
— Не треба, Олю.
— А син схожий на тебе... Юрасик.
Сиділи довго, вже й стемніло в Степовому.
Берик бачив, як темінь огорнула Маринину хату.
А вдосвіта встав, подякував Ользі, вийняв з чемодана дві хустки.
— Одну собі візьми, а цю... Марині.
— Сам би віддав, Берику.
— Ні. Людина, яка може принести горе в юрту друга, не мусить зупиняти коня. — Берик попрощався. — Скажеш, що був... Все одно знатиме. І ще скажеш, що мене врятувала любов.
Берик пам’ятав дорогу на центральну садибу радгоспу, це була вроджена властивість степових людей — не заблукати в безмежжі. Він не знав, що робитиме далі, — зараз він хотів лише побачити свого сина. Він ішов повільно і невпевнено, часто зупинявся, наче збирався ось-ось вернутись.
У селі він одразу побачив школу. Було тихо — уроки закінчилися. Старенька прибиральниця показала Берику, де інтернат. Це була звичайна хата з маленькими вікнами, але вкрита черепицею. Кілька хлопчиків і дівчаток грали у волейбол. Натягнута на два стовпчики вірьовка служила їм за сітку. Суддею була висока, з карими очима дівчина. Дуже знайомою здалася вона Берику. Він підійшов до неї:
— Мені треба побачити Юрасика... Джусуєва...
— А ви хто? — дівчина пильно вдивлялася в незнайому людину.
— Я... Джусуєв, — посміхнувся Берик, — я... його батько.
— Я впізнала вас, — просяяла дівчина і кинулася до хати. .
Потім... потім Берик побачив себе: ішов худенький, чорноволосий, тільки носик був без горбинки.
— Ось він, — промовила кароока дівчина.
Юрасик спідлоба подивився на Джусуєва, в очах — недовіра й переляк. Берик нагнувся, щоб обняти сина, але Юрасик не дався.
— Це твій тато, — сказала дівчина. — Не бійся.
— У мене тата нема, — шморгнув носиком Юрасик.
— Є, є, — сказав Берик. — Я твій тато... Я...
— Мого тата вбили на війні, — пояснив хлопчик. — У мене тато Парамон.
— Я живий і приїхав до тебе...
— Ні, мого тата вбили на війні, мама казала.
— Я хочу подивитися, де ти живеш, — Берик спробував перемінити тему розмови.
— Я вас проведу, — зголосилася дівчина.
Вони зайшли у вузьку кімнату, в якій стояло шість ліжечок і хиткий столик, застелений цератою.
— Де ти спиш? — запитав Берик. Хлопчик мовчки показав на ліжко в кутку.
Поступово кімната заповнювалася Юрасиковими однокашниками, які ще не вміли приховувати своєї цікавості і безцеремонно розглядали Джусуєва.
— Це його тато, — почув Берик чийсь шепіт.
— У нього нема. Він напівсирота, вчителька казала...
Берик розкрив чемодан і вийняв новенькі черевички.
— Це тобі, — сказав Берик, — і костюм тобі... Можеш одягнути.
Юрасик подивився на дівчину і скинув штаненята. Товариші, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Юрасика. Костюм був великий, довелося підсукати холоші і рукави піджачка. А черевики малі. Хоч як старався Юрасик втиснути в блискучий хром свої ноги — нічого з цього не виходило.
— Малі, — сказав білоголовий хлопчик.
— Малі, — з жалем повторив Юрасик.
— Можна — я взую? — попросив білявий хлопчик і, не дочекавшись згоди, натягнув на босі ноженята черевики. Пройшовся по хаті і жалібно подивився на Джусуєва. — Скидати?
— Носи... А чим вас годують, Юрасику?
— Борщем і кашею, — хором відповіли хлопці.
— Чай дають, — тихо додав Юрасик, — з цукром...
Берику хотілося побути з сином на самоті, і він сказав йому:
— Давай пройдемося по селу.
— Я не піду без Ганнусі, — відповів Юрасик і взяв за руку карооку дівчину.
— Це ти — Ганнуся? — лише тепер він упізнав її. — Виросла як...
— А я вас зразу впізнала... Мама вас часто згадувала.
Усі троє походили вулицями села, підійшли до кооперації, але на дверях висів рудий замок. Хоч як намагався Берик втягнути в розмову сина, той мовчав. Узяв його за руку, але Юрасик висмикнув, ніби опікся.
— Юрасикові треба робити уроки, — нагадала Ганнуся. — Ви до нас ще прийдете?
Прийду, — непевно відповів Джусуєв. Потім він вийняв з кишені пачку грошей і подав дівчині. — Візьми, хай мама вам щось купить...
— Не треба, — відмовилася Ганнуся. — У нас є.
— Прошу тебе, візьми. Ганнусю.
— Нам
