Гілея - Микола Якович Зарудний

— Ті, хто послав тебе сюди.

— Я сам приїхав, Степане Стратоновичу.

— Спокутувати гріх? — Каїтан ретельно протирав скельця.

— У мене їх не більше, ніж в інших, — усміхнувся Запорожний.

— Справді підеш лісничим? — все ще не вірив Каїтан.

— Там же написано.

— Ну давай, — Каїтан заховав папірця. — Мені патріоти зараз отак потрібні... План завалив, зима йде, люди розбігаються. Скоро й до мене комісію надішлють.

— Щось у вас настрій не дуже, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний.

— Який настрій? — махнув рукою Каїтан. — Хворий. Мартинюк з одного боку їсть, дружина з другого.

Запорожний хотів було завести розмову про Каїтанову доповідну записку, але, подивившись на страдницький вираз його обличчя, змовчав.

— Що ж, влаштовуйся, а потім уже про справи поговоримо. Кімнату дам, — пообіцяв Каїтан.

— Я в Ольги Заклунної поселюся, а там побачимо, — відповів Запорожний.

Ольга дуже зраділа, що Іван житиме в неї: не так сумно буде. У кімнаті все було так, як він залишив. Тільки на стіні висіла стара скрипка діда Опанаса.

Ще помітив Іван, що на Мартиному стовпчику не було нових зарубок. Торік, напевно, забула, а цієї осені не було її на хуторі. Весь вечір розповідала Ольга про лісгоспівські новини, тільки про дочку ні слова, наче й не було її ніколи.

— А як Марта? — все ж запитав Іван.

— Працює, — неохоче відказала Ольга. — Навіщо тобі чужий клопіт?

Іван відчув за цією байдужістю докір йому за не таку вже й щасливу доччину долю. Та помилився.

— Така вже рада Марта, що вирвалася звідси, — аж повеселішала раптом Ольга. — Добре їй... Усе офіцери та генерали... Сергій на машині привозить її до мене.

— Заміж не збирається?

— Ти ж нікого не питав, коли одружувався... Казали, що син у тебе.

— Михайлик... Хто казав?

— Марта... Тепер уже маєш про кого думати, — похитала головою Ольга, а потім знову про дочку: — Не впізнав би ти її...

— Упізнав би...

— А ти постарів, Іване, — звела ще одну стіну між ним і Мартою.

— Постарів, — погодився Запорожний.

Обом чомусь стало незручно.

Ілько Сторожук голосно привітався і кинувся обіймати Івана.

— Таню, диви, хто приїхав! — вигукував Ілько, повертаючи Запорожного на всі боки, щоб Тетяна переконалася, що це справді він.

— Ти, Ільку, наче маленький, — присоромила чоловіка Тетяна і церемонно подала руку Запорожному.

— Добре, що приїхав, — ляскав своєю єдиною рукою по коліні Сторожук, — бо не дає мені життя Каїтан...

— Та що ти, Ільку, одразу про роботу? — втрутилася Тетяна.

— Перепрошую, — сказав Ілько, — але що я можу зробити, коли в мене таке положеніє. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо... Хоче Каїтан послати тебе на Вигонівське лісництво.

— Боже мій, — зітхнула Ольга, — в таку далину.

— І я йому кажу, — вів далі Сторожук, — а він своєї.

— Поїду, Ільку Гнатовичу, на Вигонівське, — промовив Запорожний. — Місця знайомі. Там хоч збудували якусь хату?

— Є маленька, а робітників машинами возимо, бо там же такі піски! Подує вітер — хоч пропадай.

Ольга заходилася готувати вечерю, але Тетяна запросила:

— До нас ходімо.

Довелося погодитися. Сторожуки вже мешкали в невеличкому фабричному будиночку, їх кілька завезли в новостворені лісгоспи області. Доклала рук до нього Тетяна — стояв він, як лялечка, чепурний, з пофарбованими віконницями. У хаті теж було чисто й затишно. Взвод Сторожуків порідшав, бо старші були в інтернаті. Господарювала в хаті Настуня.

— Моя старшенька, — відрекомендував дочку Івану. — Знайомтеся.

— Настуня, — тихо промовила дівчина, ховаючи усміх в синіх-синіх очах.

— Запорожний Іван.

— Я про вас чула... Тато розказував.

— І я про вас чув... У гості приїхали, Настуню?

— Ні, назавжди...

— Буду хату продавати в Семидолах, — сказав Ілько, — бо, видно, доведеться мені, Йване, в цих лісах віку доживати...

— Уже ми звикли, — додала Тетяна.

— Робочий чоловік швидко звикає до нового місця, бо йому ніколи сумувати, — розставляв Ілько чарочки.

— Та ти б і на полюсі прижився, — сказала Тетяна.

— Так треба ж комусь цю нашу жизнь будувати, як кажуть... Думав я колись, що найкраща робота — це сіяти хліб, — розмірковував Ілько. — Красива робота, душевна... Ліс почав садити — теж робота красива. Тяжка, але при ній людина доброю стає... Якби мені та ще обидві руки, то...

— Для тебе, Ільку, всяка робота красива. Сідайте вже до столу, — запросила Тетяна.

— Хочу випити за твоє здоров’я, Іване Трифоновичу, — підняв чарку Ілько, — за те, що повернувся, бо не кожний зважиться знову пройти по тій дорозі, яку ти обрав для себе...

— То забагато сказано про мене, Ільку Гнатовичу, — заперечив Іван. — Я не знаю, чи повернувся б, якби не дід Опанас Заклунний... Він покликав мене, і я мушу пройти цю дорогу, щоб чесно дивитися людям у вічі... Перед ним я, мабуть, буду у вічному боргу, як перед цією землею.

— Тату, хто це Опанас Заклунний? — тихо спитала Настуня.

— Вважай, дочко, народ, — промовив Ілько, — так я розумію...

Вулицею проїхала машина, лиш мати помітила, як здригнулася