Гілея - Микола Якович Зарудний

І ось Марина взяла тремтячими руками синенький костюм Юрасика і крізь сльози:

— Він живий... живий...

— Він сказав, що прийде знову, — сказала Ганнуся.

— А я від нього втік! Я сказав, що тато Парамон купить мені коня і я буду джигітом. — Юрасик заглянув у вічі Парамону:— Купиш?

— Куплю.

Більше й не згадували того вечора про Джусуєва, хоча всі відчували, що він є, що присутній тут. Навіть Юрасик принишк, а лягаючи спати, запитав:

— Хіба може бути в мене два тата?

Йому ніхто не відповів.

Потім Парамон побачив Джусуєва, коли його привіз директор радгоспу до чабанів. Вони познайомилися, і Парамон, не виказуючи своєї розгубленості, як чемний господар запросив його в гості...

Тепер Парамон сидів у хліві, палив цигарку за цигаркою і не міг дати ради своїм думкам. Мабуть, не може бути людина завжди щасливою. Все влаштовано на білому світі так, щоб перемежовувалося щастя з горем, добро зі злом, аби людина, борючись за краще, сама ставала кращою. Адже і Парамон став кращим, він і сам колись не знав, який він. Він трохи хвалькуватий і, можна зізнатися собі, легковажний чоловік, бо до війни, к приміру, на жодній роботі довго не тримався, і вдома особливого ладу не було, і до дружини ставився якось байдуже. Одне слово, не знав Парамон ціни своєму життю. Війна багато дечого навчила Парамона. Повоював, пережив багато і думати про життя став ширше і про себе теж. Інша справа, що це не впадало в око: Парамон був, Парамоном і зостався, думали люди і не знали, що ходив уже по землі на своїх пружинистих ногах не жовтоокий, лисуватий хутірський джигіт, а окрилений коханням Парамон Чарій — лицар і трудар.

Усе, що було кращого в Парамонові, наче вилилося на поверхню разом з любов’ю до Марини, і лиш тоді це помітили люди. Коли він повертався разом з нею з роботи, то йому хотілося, щоб їх бачив увесь його полк, дивізія, увесь світ. Парамон сам дивувався, як багато він, виявляється, знав ніжних і прекрасних слів, коли розмовляв з Мариною. Він і не думав, що може бути таким батьком для її дітей...

Невже це відійде тепер назавжди і Марина згасить його запізнілу любов?

Скільки він уже сидить у цьому холодному хліві? Годину, дві чи рік? Не кличуть Парамона до хати. Забули про нього... Ні, він не хоче сидіти в хліві. Це принижує його.

Парамон, не оглядаючись на освітлені вікна своєї хати, вийшов на вулицю. Хотілося припасти до шибки і подивитися, що там роблять вони. Але гордий Парамон не зупинився.

Раптом хтось кинув його на освітлені фари, заскрипіли гальма.

— Ти чого швендяєш п’яний? — крикнув шофер. — Ледве під машину не втрапив!

— Я — не п’яний, — промовив Парамон, — я — нещасний...

— Тоді пробач, — серйозно сказав шофер. — Скажи, нещасний, де живе Іван Запорожний?

— Он там, де ялинки ростуть, — показав Парамон на освітлену хату Заклунної.

«Навіщо я сказав, що нещасний? — повернувся Парамон на свій хутір, на свою вулицю. — Вона любить мене, любить!»

— Я — щасливий! — крикнув Парамон вслід машині. — Чуєш, ти!

Він підбіг до своєї хати. Певно, Марина давно вже шукає його...

І раптом перед Парамоном майнула велика чорна тінь.

— Артуй! — почув Парамон гортанний голос вершника.

Кінь став дибки, перелетів через паркан і помчав у степ.

* * *

— Іване, спиш? — постукав Мірошник у двері.

— Ні, — Іван вийшов на ганок, — Романе Олексійовичу! Яким вітром?

Вони зайшли в кімнату.

— Ти можеш зробити мені одну послугу? — запитав Мірошник.

— Звичайно, — Запорожний швидко взув чоботи. — Що треба?

— До Сторожука повинна була приїхати Настуня...

— Я бачив її, — сказав Іван.

— Попроси, щоб прийшла сюди... Я чекатиму... Скажи, що дуже прошу.

— Зараз вона буде тут. — Запорожний вийшов з хати.

Мірошник поглянув на годинник: чверть на дванадцяту. Добре, що він встиг добратися ще до півночі, бо пізніше, мабуть, не наважився б потурбувати Настуню і мучився б до ранку зі своєю невисказаною надією. Він уже простив їй те, що вона поїхала із Семидолів, аби лиш не зустрітися з ним. Він знаходив виправдання всім її вчинкам і словам. Просто склалися так обставини, що вона змушена була поїхати, не дочекавшись його.

Тепер вона повинна буде вислухати його і відповісти «так» чи «ні».

Тік-так, тік-так — ходики на стіні.

«Тільки так... тільки так», — вчувається Роману.

Одне лише її «так», і він буде щасливий.

«Я — не п’яний, я — нещасний...» — пригадалися зболені слова Парамона Чарія. Мірошник впізнав його тоді на дорозі й не сказав нічого, бо ніхто не втішить Парамона. Може, і він, Роман, винен у тому, що Парамон став нещасним. Він умовив Берика Джусуєва залишитися тут і прийти до Марини...

Чому так довго її нема?

«Тільки так, тільки так...»

Він сьогодні й скаже Ількові Сторожуку й Тетяні, що одружується з їхньою дочкою...

Треба буде підшукати кращу квартиру, щоб і садочок був. Насадить квітів Настуня...

Де ж це Іван? Уже можна було б повернутися з аеродрому.

Настуня, звичайно, піде у вечірню школу...

«Тільки так, тільки так...»

Улітку до них приїздитиме Варя. Їй сподобається Настуня. Хотілося б Роману, щоб вони подружили...