Рибалки - Chigozie Obioma

Що сильніше ти плескаєш пальцями, то швидше треба виспівувати ту приказку; що сильніше плескаєш і що швидше співаєш, то білішими, чистішими й блискучішими стануть твої нігті. Я думав про це, коли моя сестра підбігла до мене й тепло обійняла, не стримуючи сльози й повторюючи: «Нарешті ти вдома, Бене».

Її голос був солодкою музикою для моїх вух. Мої батьки з братом, Девідом, стояли позаду мене біля машини й дивилися. Я тримав її в обіймах і бурмотів, як радий повернутися, аж коли почув, як хтось двічі голосно пугукнув. Я підняв голову й побачив у ту мить якусь тінь людини, що перебиралася через паркан до нашого двору поруч із криницею, з якої багато років тому витягли Боджу. Побачене злякало мене.

— Там хтось є — сказав я, вказуючи майже в повну темряву.

Але ніхто не поворухнувся — мене ніби ніхто не почув. Вони просто стояли й дивилися. Батько обійняв матір, а на обличчі Девіда розпливлася яскрава усмішка. Своїми поглядами вони ніби запрошували мене самому дізнатися, що то було, а може вони просто думали, що я помилився. Але глянувши знову в тому напрямку, де багато років тому билися мої брати, я побачив чиїсь ноги, що перемайнули через паркан. Я підступив ближче, а в моєму серці ожили несамовиті тамтами.

— Хто там є? — голосно спитав я.

Спочатку я не отримав відповіді: ані слова, ані руху — нічого. Я розвернувся до своєї родини, щоб спитати, хто це в них там, але вони всі дивилися в одне місце, просто на мене, і все одно не озивалися ані словом. Їх оповила темрява, і тепер вони стали силуетами на темному тлі сцени. Я знову повернувся до тієї частини двору й побачив, як стіною піднімається, а тоді завмирає на місці чиясь тінь.

— Хто там є? — знову спитав я.

Тоді постать відповіла мені, і я почув її слова голосно й чітко — ніби між теперішнім і минулим, коли я востаннє чув цей голос, не було ані суду, ані ґрат, ані рук, ані наручників, ані перепон, ані років, ані відстані, ані часу; ніби всі ці роки, що минули, були нічим іншим, як просто проміжком між тим, коли хтось крикнув, і тим, коли той крик затих. Тобто часом між миттю, коли я зрозумів, що це він, і часом, коли я почув його слова: «Це я, Обе, твій брат».

Якусь мить я стояв непорушно, а та постать почала рухатися до мене. Моє серце підскочило вгору, як вільна пташка, коли я зрозумів, що це він, мій істинний брат, котрий знову став таким же справжнім, яким був колись, котрий повернувся, мов чапля, після моєї бурі. Він підходив до мене, а я згадав, як у суді, в останній день засідань, я бачив видіння його повернення. Перш ніж я того дня вийшов на своє місце. Батько помітив, що я знову почав плакати, тож він відтяг мене у куток судової зали під суцільно авкамаринову стіну.

— Бене, зараз не слушний час для цього, — прошепотів він, щойно ми підійшли до стіни. — Це не…

— Я знаю, татку, мені просто сумно через маму, — відповів я. — Будь ласка, скажи їй, що нам шкода.

— Ні, Азіківе, послухай, — сказав він. — Ти зараз підеш туди, як чоловік, яким я навчав тебе бути. Ти підеш, як чоловік, яким був, коли взяв до рук зброю, щоб помститися за своїх братів. — Його носом стекла сльозинка, а руками він показував у повітрі невидимий тулуб дужого чоловіка. — Ти розкажеш їм, як усе сталося, говоритимеш, як чоловік, яким я тебе виховував — грізні, джаґернаути. Як — ти пам’ятаєш? — як…

Він затнувся, приклав неспокійні пальці до виголеної голови, шукаючи в ній слова, котре нібито вислизнуло з його пам’яті.

— Як рибалка, котрим ти колись був, — нарешті вимовили його тремтячі губи. — Ти чуєш мене? — Він трухнув мною. — Я питаю, чуєш?

Я не відповів, бо не міг, хоч і побачив, що в залі заворушилися, і що охоронці, котрі раніше утримували мене, рушили в мій бік. До зали набивалися люди, серед них було кілька репортерів з фотоапаратами. Батько побачив їх, і його голос ставав дедалі настирливішим.

— Бенджаміне, ти не підведеш мене.

Я вже нестримувано плакав, а серце калатало в грудях.

— Чуєш мене?

Я кивнув.

Пізніше, після того як усі в залі розсілися і мій обвинувачувач — гієна — описав подробиці ран Абулу («…численні проколи від риболовних гачків по всьому тілі, забій голови, розірвана судина на грудях…»), суддя забажав почути мій захист.

Коли я почав говорити, батькові слова — «грізні, джаґернаути» — без кінця повторювалися в моїй голові. Я повернув голову й глянув на батьків, котрі сиділи разом, із Девідом при боці. Батько зустрів мій погляд і кивнув. Тоді він показав щось губами, і я кивнув у відповідь. Побачивши це, він усміхнувся. Саме тоді я дав словам вилитися назовні, і мій голос піднісся над театральною тишею судової зали. Я почав так, як хотів почати увесь цей час.

— Ми з братами були рибалками. Ми з братами стали…

У матері вирвався гучний пронизливий крик, що перелякав присутніх і занурив залу в сум’яття. Батько силкувався прикрити їй рота долонею і пошепки вмовляв притихнути, іноді збиваючись на повен голос. Коли батько перескочив від вибачень перед зібранням: «Мені дуже шкода, ваша честь» — до «Nne, biko, ebezina, eme na’ife a — Не плач, будь ласка, не треба», вся увага зали була прикута до них. Але я туди не дивився. Я не зводив очей з зелених завісок, що прикривали масивні й укриті пилом жалюзі високо над головами людей. Сильний протяг легенько розхитував їх так, що на мить вони здалися мені зеленими прапорами, що майорять на вітрі. Поки неспокій у залі не вщух, я заплющив очі й поринув у суцільну темряву. У тій темряві мені привидівся силует чоловіка з рюкзаком на спині, котрий ішов додому тією ж дорогою, якою покинув його. Він вже майже дістався свого