Рибалки - Chigozie Obioma

class="book">Коли ми дісталися додому, я був надбитим глиняним глечиком, повним пилу. Девід вештався навколо, дивлячись на мене з відстані, але уникаючи моїх очей і відскакуючи назад щоразу, як я тягнувся, щоб узяти його за руку. Я бродив будинком, як обірваний зайда, що раптом опинився при дворі правителя. Я ступав обережно і не заходив до своєї кімнати. Кожен крок викликав з пам’яті минуле, що являлося мені з приголомшливою реальністю. Мене мало турбували дні, котрі я провів на невимощеній підлозі схожої на клітку кімнати, де я мусив просидіти багато днів у товаристві самої лише книжки. Мене турбував той вплив, який справило моє ув’язнення, а ще невідоме місцеперебування мого брата, на батьків, особливо на матір. Купаючись, я думав про те, що минулого тижня розповів мені в залі суду батько, коли, перед початком засідання, підвів мене до кутка зали й похмуро сказав: «Маю тобі дещо розповісти». Я помітив, що він плакав. Коли ми відійшли так, що нас нікому не було чутно, він кивнув і видавив із себе усмішку, щоб прикрити своє горе. Він знову підняв голову, глянув на мене й провів пальцем по куточках очей, щоб утерти сльози. Він зняв окуляри й подивився на мене ушкодженим оком. Від самого того дня, коли він повернувся додому з пластиром на очі й шрамом з лівого боку обличчя, він носив їх майже постійно. Він нахилився вперед, узяв мене за руку й зашепотів.

— Ge nti, Azikiwe, — сказав він майже нечутно мовою іґбо. — Ти зробив велику справу. Ge nti, eh. Не шкодуй про це, але твоя мати не повинна дізнатися й слова з того, що я тобі зараз розкажу.

Я кивнув.

— Добре, — сказав він англійською так само невловимо. — Вона ніколи не повинна дізнатися. Розумієш, у мене була не катаракта, а… — Він замовк, не зводячи з мене уважного погляду. — Це зробив той скаженець, якого ви вбили.

— І! — Крик, що вирвався в мене, привернув увагу людей навколо. Навіть матір підняла голову з того місця, де вона сиділа разом із Девідом, склавши руки на своєму вразливому тілі.

— Я ж казав тобі не кричати, — мовив батько, як налякана дитина, зиркнувши в материн бік. — Розумієш, той навіжений прийшов на поминальну по твоїх братах службу, і мене це роз’ятрило. Я відчув сором, я вирішив, що годі йому нас мучити. Я хотів убити його власними руками, коли вже ані люди, ані влада не хотіли робити це за мене. Я пішов з ножем, але коли наблизився до нього, він жбурнув мені в обличчя вміст своєї тарілки. Той, кого ви вбили, ледь не осліпив мене.

Він склав руки, а я намагався втямити те, що він мені розповів. Той день, коли він повернувся, я й зараз бачу так само ясно, як і теперішнє. Він підвівся й пішов через залу, а я сидів і думав про те, як в Омі-Алі плаває риба, і як вона зависає на одному місці, коли її підхоплює зустрічна течія.

Докупавшись, я розтер тіло батьковим рушником, а тоді обернув його навколо себе. Я заново програв у себе в голові те, що сказав мені батько перед тим, як ми увійшли у дім.

— Байо роздобув канадські візи для вас обох. Якби цього не сталося, ви обидва вже прямували б туди.

Я знову почав горювати й після ванни повернувся до вітальні в сльозах. Містер Байо сидів навпроти батька, розклавши руки на колінах, а очі не зводив із батькового обличчя.

— Сідай, — сказав містер Байо. — Бенні, коли ти підеш туди сьогодні — не бійся. Не бійся нічого. Ти дитина, а той, кого ти вбив, був не просто божевільним, але таким божевільним, що завдав тобі горя. Було б неправильно кидати тебе за це до в’язниці. Піди туди, розкажи, що зробив, і тебе звільнять. — Він помовчав. — О ні, не плач.

— Азіківе, я казав тобі цього не робити, — сказав батько.

— Ні, Еме, не треба. Він же дитина, — сказав містер Байо. — Тебе звільнять, а я наступного дня заберу тебе до Канади. Саме тому я й досі тут — бо чекаю на тебе. Чуєш мене?

Я кивнув.

— Тоді витри очі, будь ласка.

Згадка про Канаду знову прошила мені серце думкою про те, наскільки близьким я був до того, щоб поїхати у краї з фотографій, що він нам висилав, та жити у будинку з дерева, ходити під голими деревами, під якими дві його доньки, Кемі й Шайо, позували фотографу на велосипедах. Я подумав про ту «західну освіту», той феномен, якого так прагнув, як єдиної речі, котра за час мого дорослішання здавалась мені здатною ощасливити батька, а тепер вислизала з моїх рук. Відчуття втраченої можливості так приголомшило мене, що я без жодних роздумів упав на коліна, вхопив його руками за ноги й запричитав:

— Будь ласка, містере Байо, заберіть мене зараз, чом би вам не забрати мене просто зараз?

Якусь мить вони з батьком перезиралися, бо їм забракло слів.

— Татку, будь ласка, скажи йому забрати мене зараз, — благав я, склавши долоні разом. — Скажи йому забрати мене зараз, будь ласка, татку.

У відповідь батько впустив голову в долоні й заплакав. До мене дійшло, що це вперше батько, наш батько, могутній чоловік, не міг мені допомогти — він став прирученим орлом з поламаними пазурами й понівеченим дзьобом.

— Бене, послухай, — заговорив містер Байо, але я не слухав. Я думав про політ на справжньому літаку, про те, щоб ширяти у небі, як той птах. Після розмови минуло немало часу, коли я нарешті зміг усвідомити його тодішні слова: — Я не можу взяти тебе зараз, тому що, як ти розумієш, твого батька арештують. Спочатку ми повинні зустрітися з ними. Не хвилюйся, тебе звільнять. У них нема іншого вибору.

Він узяв мене за руку й поклав до неї хустинку, сказавши:

— Будь ласка, утри сльози.

Я сховав обличчя в хустинці, щоб мати змогу — нехай усього на мить — сховатися від світу, що став океаном вогню,