Рибалки - Chigozie Obioma
Негаразди М.К.О. почалися за кілька місяців після нашої з ним зустрічі, коли анулювали результати виборів 1993 року, в яких, як вважалося, він переміг, запустивши ланцюжок подій, в результаті яких політичне життя Нігерії пірнуло в грязюку безпрецедентно глибоко. Одного дня наступного року, зібравшись у вітальні подивитися новини на загальнонаціональному каналі NTA, ми побачили, як М.К.О. затримують у його будинку в Лаґосі силами майже двохсот важко озброєних солдатів на броньовиках і військових машинах, а тоді садять до чорного фургона; його звинуватили в державній зраді. Так почалося його тривале ув’язнення. Але хоч я й чув про сутужне положення М.К.О., звістка про його смерть вразила мене, наче кулак з кастетом. Пам’ятаю, що майже не спав тієї ночі, а просто лежав на матраці, накритий раппою, що передала мені мати, і думав про те, скільки той чоловік значив для мене й моїх братів.
Ми перетнули Омі-Алу в найширшому місці, і я угледів унизу людей, що бовталися у воді кольору грязюки — рибалок, що закидали сітку в воду. В бетонний розділювач дороги вмонтували довгий ряд вуличних ліхтарів. Ми їхали додому, і забуті деталі Акуре почали розкривати свої мертві очі. Я помітив, що дорога за шість років дуже змінилася, як і багато чого змінилося в усьому місті, де я народився і вперше став на ноги. Вулиці розширилися, відіпхнувши торгівців на багато метрів від доріг, більшість із яких були заповнені легковиками й вантажівками. Над дорогою спорудили надземний перехід. Какофонія вигуків торгівців, що розхвалювали свої товари, пробуджувала мовчазних істот, що наповзли в мою душу. Один чоловік у вигорілій футболці «Манчестер Юнайтед» підбіг до нас, коли ми спинилися, затиснуті іншими машинами, й почав стукати по нашому даху й намагатися просунути батон крізь вікно з материного боку. Вона підняла скло. На відстані десь тисячі машин, що сигналили й нетерпляче ревіли моторами, виднілася могутня вантажівка з причепом, що повільно розверталася в протилежний бік біля надземного переходу. Саме цей транспортний динозавр зупинив увесь рух на вулиці.
Усе, що пролітало повз мене, різко контрастувало з роками в’язниці — коли я тільки те й робив, що читав, періщився в стіну, молився, плакав, просторікував, надіявся, спав, їв і думав.
— Багато чого змінилося, — сказав я.
— Так, — сказала мати. Тоді вона усміхнулася, а я короткими спалахами пригадав часи, коли її мучили павуки.
Я знову звернув очі до вулиці. Коли ми вже майже дісталися додому, я почув власний голос:
— Татку, ти хочеш сказати, що Обембе зовсім не повертався додому всі ці роки?
— Ні, жодного разу, — різко відповів батько й похитав головою.
При цих словах я спробував упіймати материн погляд, але вона відвернулася до вікна, та натомість я у дзеркалі зустрівся очима з батьком. Мені хотілося розповісти їм, що Обембе кілька разів писав мені з Беніна, повідомляючи, що тепер живе із жінкою, що його полюбила й прийняла, як сина. Він сів на автобус із Акуре й дістався до Беніна наступного ранку після того, як пішов з дому. Він писав, що просто подумав про це місто, згадавши історію великого Оби Овонрамвена з Беніна, котрий кинув виклик британському імперському урядові, тож і поїхав туди. Прибувши до міста, він побачив жінку, яка виходила з машини, сміливо підійшов до неї й сказав, що не має де спати. Вона зглянулася над ним і прийняла до свого будинку, де жила сама. Він писав, що дещо могло мене засмутити, якби він розповів це одразу, а для дечого я був надто молодим, щоб слухати й розуміти таке, але пообіцяв розповісти пізніше. Мені ж слід було знати лиш, що та жінка була самотньою вдовицею, і що він став чоловіком. У тому ж листі він сказав, що вирахував точний день мого звільнення — 10 лютого 2005 року — і що повернеться до Акуре того самого дня. Обембе писав, що Іґбафе повідомлятиме йому про розвиток подій, і таким чином він знатиме про мою долю.
Іґбафе пересилав мені його листи. Мій брат уперше зустрівся з Іґбафе, коли якось — через шість місяців вигнання — він спробував повернутися додому. Він подолав увесь шлях, але надто боявся зайти до нашого двору. Натомість він розшукав Іґбафе, а той усе йому розповів і пообіцяв передавати мені листи. Наступні два роки він писав мені через Іґбафе майже кожен місяць, а той віддавав листи молодшому охоронцеві, прикладаючи до нього хабара для переконливості, а охоронець уже передавав листи мені. Я часто писав відповіді, поки Іґбафе чекав надворі. Але коли спливли перші три роки мого ув’язнення, Іґбафе раптом перестав приходити, і я більше нічого не чув про те, що трапилося з Обембе далі. Я чекав спочатку днями, а тоді місяцями й роками, але не дочекався. Після цього я тільки отримував нерегулярні листи від батька та ще одного разу від Девіда. Я почав читати й перечитувати раніші листи Обембе — їх було десь шістнадцять — поки всі рядки останнього з них, датованого 14 листопада 2000 року, не засіли в моїй голові так само надійно, як молоко в кокосі:
Слухай, Бене.
Я не можу зараз стати перед батьками сам. Не можу. Це я завинив у всьому, що сталося. Це я повторив Іке те, що сказав Абулу, коли пролітав літак, — це я винен. Я був такий дурний, такий дурний. Слухай, Бене, навіть ти постраждав через мене. Я хочу поїхати до них, але не можу сам з’являтися на їхні очі. Я приїду того дня, коли тебе випустять, тож ми зможемо прийти до них разом і благати прощення за все, що зробили. Мені треба, щоб ти був поруч, коли я повернуся.
