Рибалки - Chigozie Obioma

Читаємо онлайн Рибалки - Chigozie Obioma
який намірився знищити мене, нещасного малого метелика. 18
Чаплі

евід і Нкем були чаплями.

Білими, як вата, птахами, що після бурі прилітають гуртами, а на їхніх крилах ані цяточки, а їхні життя анітрохи не зачеплені. Хоч і ставши чаплями посеред бурі, вони легко вилетіли з неї, в той час як усе, що я знав, для мене змінилося.

По-перше, батько: коли я побачив його наступного разу, він відростив сиву бороду. Це сталося в день, коли мене випустили, і я не бачив ані його, ані решту родини шість років. Коли вони нарешті прийшли до мене, я помітив, що вони змінилися так, що їх було не впізнати. Мене пригнітило те, яким став батько, — кощавим, жилистим чоловіком, з котрого життя, мов коваль, викувало форму серпа. Навіть у його голосі накопичилася гіркота, ніби уламки слів, котрі давно вже лишалися несказаними, поіржавіли в його роті й усіювали його язик щоразу, як він відкривав рота, щоби сказати що-небудь. Хоч я й бачив, що він за минулі роки пройшов через численні медичні процедури, зміни в ньому було важко описати.

Мати теж стала значно старшою. Як і в батька, у неї набрався певний тягар у горлі, від чого її слова звучали притоплено — так ожиріння впливає на ходу людини, змушуючи її рухатися важко. Поки ми сиділи на дерев’яній лавці у в’язниці, очікуючи на останній підпис головного наглядача, батько розповів мені, що після того, як ми з Обембе покинули дім, її поле зору знову наповнили павуки, але вона скоро видужала. Поки він розповідав, я дивився на протилежну стіну, що була завішана різними портретами ненависних людей у формі й некрологами, надрукованими на дешевому папері. Блакитна фарба зблякла, вигоріла й вицвіла від вологості. Я навів очі на годинника, бо не бачив жодного вже дуже давно. Він показував п’ять сорок дві, і коротка стрілка рухалася у бік шостої.

Але з них усіх саме зміни, що я побачив у Девіді, здивували мене найбільше. Коли я побачив його, мене вразило те, як він виріс і отримав точнісінько таке тіло, яке було в Боджі. Між ними майже не було різниці, окрім того, що Боджа був таким характерно жвавим, а Девід здавався сором’язливим і наче стриманим. Після початкового обміну люб’язностями у дворі в’язниці він промовив перші слова аж коли ми під’їхали до серця міста. Йому було десять років.

Я пригадав, що то була та сама дитина, для котрої, в ті пам’ятні місяці, що передували його народженню (як і народженню Нкем), мати часто заводила пісню, бо вважала, що це принесе ще ненародженому дитяті радість, і в той час ми всі в це вірили. Ми з братами збиралися навколо, і вона починала співати й танцювати, а її голос звучав гіпнотично. Ікенна тоді ставав барабанщиком і калатав ложками по столі. Боджа ставав флейтистом і дудів ротом різні звуки. Обембе ставав свистуном і підсвистував материному співу. Я перетворювався на групу підтримки й плескав долонями в такт, а мати повторювала такий приспів:

Мене охопило потужне бажання притягнути Девіда до себе й обійняти, коли батько раптом сказав:

— Зносять усе, — ніби я спитав його про щось. — Скрізь.

Він побачив, як десь віддалік один кран розвалював будинок, а навколо нього зібралися люди. Я помітив подібну сцену трохи раніше, коли ми проїздили зачинену громадську вбиральню.

— Навіщо? — спитав я.

— Щоб перетворити ці околиці на місто, — сказав Девід, не дивлячись на мене. — Новий губернатор зажадав, щоб більшість цих будинків була знесена.

Проповідник, єдиний, кого мені дозволяли бачити, розповів мені про зміни в уряді. Зважаючи на мій вік на той момент, суддя вирішив, що я не заслуговую на довічне ув’язнення чи смертну кару, а також на підліткову в’язницю, бо я вчинив убивство. Тому було вирішено, що я маю відбути восьмирічне ув’язнення без права зустрічей чи контактів з моєю родиною. Те засідання, від початку до завершення, зберігалося у мене в запечатаній пляшці, і багато разів уночі в своїй камері, коли навколо вух дзижчали комарі, перед моїми очима проскакували раптові кадри спогадів про судову залу, про зелені завіски в ній і про те, як суддя, що сидів навпроти мене на підвищенні, говорив глибоким гортанним голосом:

…перебувати там, поки суспільство не визнає тебе дорослим, здатним поводитися у цивілізований спосіб, прийнятний з точки зору суспільства і людства. У цьому світлі владою, наданою мені Федеральним міністерством юстиції Федеральної Республіки Нігерія, і керуючись побажаннями присяжних, щоб суддя виявив милосердя, — а також заради твоїх батьків, містера і місіс Аґву — я нині засуджую тебе, Беджаміне Азіківе Аґву, до восьми років ув’язнення без права на зустрічі з родиною — допоки ти, на сьогодні десятирічний, не досягнеш суспільно визнаного зрілого віку вісімнадцяти років. На цьому слухання завершено.

Далі я пригадував, як, негайно охоплений страхом, я зиркнув на свого батька й побачив, як усмішка вистрибнула на його обличчя, мов богомол, а материні руки злетіли над її головою, мов гвинти гелікоптера, і вона залементувала й почала благати Бога, переконуючи Його, що Він не може мовчати, коли з нею таке трапилося, ні, тільки не цього разу. А тоді, коли охоронці взяли мене в наручники й поштовхали до заднього виходу, моє розуміння навколишнього світу раптом зменшилося до самоусвідомлення несформованої дитини, зародка, неначе всі присутні були лиш гостями, що прийшли навідати мене у моєму світі, а тепер збиралися вже йти — ніби то не мене, а їх виводили геть.

* * *

За правилами тюрми, до в’язнів пускали проповідників. Один з них, євангеліст Аджаї, приходив що два тижні чи десь так, і саме завдяки йому я лишався в курсі подій у зовнішньому світі. За тиждень до того, як мені повідомили про звільнення, він розповів, що на честь першої в історії Нігерії передачі влади від військових цивільним, Олусеґун Аґаґу, губернатор штату Ондо, столицею якого було Акуре, вирішив амністувати деяких в’язнів. Батько сказав, що моє ім’я було вгорі

Відгуки про книгу Рибалки - Chigozie Obioma (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: