Рибалки - Chigozie Obioma

Ми закивали.

— Добре, а тепер принесіть мені хтось їжі — я їстиму, навіть якщо воно холодне.

Я пішов на кухню, і в моїх вухах продовжували лунати його слова. Я приніс тарілку з їжею — смаженими ямсом і яйцями — разом з виделкою. На його обличчя повернулася широка усмішка, і за їжею він розповів, як дістав нам проїзні документи в міграційній службі в Лаґосі. Він ще навіть і близько не почав розуміти, що його корабель потонув, що справа його життя — його мапа скарбів (Ікенна = пілот, Боджа = юрист, Обембе = лікар, я = професор) — зникла навіки.

Він витяг тістечка в яскравих обгортках і кинув по два кожному з нас.

— А знаєте, що ще? — сказав він, продовжуючи ритися в своїй валізі. — Байо вже в Нігерії. Я вчора дзвонив Атінуке й говорив з ним. Він приїде наступного тижня і відвезе вас до Лаґоса по візи.

Наступного тижня.

Ці слова знову так наблизили перспективу Канади, що мене це зламало. Той час, про який говорив батько, — «наступний тиждень» — здавався надто віддаленим. Як же я хотів, щоб ми могли протриматися стільки. Я думав, що ми зможемо зібрати речі й поїхати до Ібадана, зупинитися у містера Байо, а коли візи будуть готові — поїхати за ними звідти. В Ібадані нас би ніхто не вистежив. Мені кортіло запропонувати це батькові, але я боявся того, як це сприйме Обембе. Пізніше, коли батько попоїв і заснув, я поділився ідеєю з братом.

— Ми так видамо себе, — відповів він, не піднімаючи очей від книжки, яку читав.

Я з усіх сил шукав на це відповіді, але не знаходив.

Він похитав головою.

— Слухай, Бене, не гарячкуй. Не треба. Не хвилюйся, я дещо придумав.

Коли того вечора мати повернулася додому й розповіла батькові про пошуки й про те, як вона почула на вулицях, що Абулу вбили рибальськими гачками, батько здивувався, що ми не згадали про це ані словом.

— Я подумав, що пограбування важливіше, — сказав я.

— Вони приходили? — спитав батько, твердо дивлячись із-під окулярів.

— Ні, — відповів мій брат. — Поки Бен дрімав, я майже весь час не спав, і не чув нічого, аж поки ти не прийшов.

Батько кивнув.

— Можливо, він намагався напророчити щось тим дітям, і вони кинулися на нього, боячись, що його слова можуть справдитися, — сказав він. — Шкода, що тим чоловіком володів такий дух.

— Таке могло трапитися, — погодилася мати.

Наші батьки провели решту вечора за розмовою про Канаду. Батько переповів свої клопоти матері з такою ж мірою радості, як і нам, а мені саме страшно заболіла голова, і на той час, коли я подався спати — раніше за всіх, — я почувався таким недужим, що боявся, що можу померти. Прагнення перебратися до Канади тоді вже стало таким сильним, що я хотів зробити це будь-що, нехай навіть і без Обембе. Так продовжувалося до пізнього вечора, після того, як батько задрімав у кріслі, а в нього в горлі забулькали хропаки. Тоді спокій і впевненість утекли геть, а пронизливий страх сповнив мою душу холодом. Я почав боятися, що щось таке, чого я поки не бачив, але вже міг вловити нюхом — відчути його наближення — прийде ще до наступного тижня. Я скочив з ліжка й постукав по плечі свого брата, що укрився раппою. Я бачив, що він не спав.

— Обе, ми мусимо розповісти про те, що зробили, аби батько відвіз нас — щоб ми втекли — до Ібадана, до містера Байо. Щоб ми змогли поїхати до Канади наступного тижня.

Я випалив ці слова, ніби протарабанив завченого вірша. Мій брат вибрався з-під раппи й сів.

— Наступного тижня, — пробурмотів я, переводячи подих.

Але мій брат не відповів. Він глянув на мене так, що здалося, ніби він мене не бачив. Тоді він повернувся під раппу й зник з очей.

Мабуть, стояла глупа ніч, коли, я, захеканий і вкритий потом, з болем в голові, почув його «Бене, прокинься, прокинься», і відчув руку, що трусила мене.

— Обе, — видихнув я.

Але коли розплющив очі, мені кілька митей не було його видно. Тоді я побачив, як він викидає одяг із шафи, пакує речі до сумки й метається туди-сюди.

— Ну ж бо, вставай, треба тікати цієї ж ночі, — сказав він і поманив рукою.

— Як, тікати з дому?

— Так. Просто зараз. — Він перестав збиратися й пошепки закричав мені: — Слухай, я усвідомив усі можливості — солдати таки можуть нас знайти. Я натрапив на старого священика тієї церкви, коли тікав від солдата, і той упізнав мене. Я ледь не збив його з ніг.

Мій брат побачив той жах, що сповнив мої очі, коли я почув таке зізнання. Чому ж, спитав його я, він не розповів мені цього раніше?

— Я боюся, що він розкаже їм, що то були ми. Тож давай хутчіш тікати. Вони можуть прийти хоч цієї ж ночі, і вони можуть нас упізнати. Я не спав і всю ніч чув на вулиці якийсь галас. Якщо вони й не прийдуть зараз, то точно з’являться тут вранці чи ще коли. Якщо вони нас ізнайдуть, ми сядемо до в’язниці.

— То що нам робити?

— Треба тікати. Тікати — це єдиний шлях. Єдиний спосіб захистити себе й батьків — захистити маму.

— Куди ми підемо?

— Куди завгодно, — сказав він, починаючи плакати. — Слухай, хіба ти не зрозумів, що вранці вони нас знайдуть?

Я хотів сказати щось, але не знайшов слів. Він повернувся до мене спиною й розстебнув сумку.

— Може, почнеш ворушитися? — спитав він, знову глянувши на мене й побачивши, що я не зрушив з місця.

— Ні, —