Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Та до яких же пір отаке творитиметься? – запитував у голови Харитон. – У районі й загін озброєний по боротьбі з бандитами є, а вони як гуляли, так і гуляють по наших лісах, уже й серед білого дня від них не сховатися. Чому й досі страждаємо? Ми ж і самі згодні йти, тільки дайте нам підкріплення чи зброю! – все дивився на Ігнатовича. – З голими руками там нічого робити! У них і гранати, і кулемети, після війни такого добра лишилося багацько. Перестріляють нас. Але далі терпіти не можна! – На всі свої питання він не отримав жодної відповіді.

– І скажіть, кому потрібна така влада? – вирвалося з вуст Василя-каліки. Ще ніхто так сміливо не говорив проти неї. – Тимофія давайте оберемо прямо сьогодні, оце зараз! – наполягав він, бо сьогодні і його корова не повернулася додому. – Всю зиму ми голові вибачали, а він усе нам обіцяв, та віз і нині там. Зате кожного вислухає, в кожному засумнівається, бо нетутешній. Не болить йому наше! – У залі стояла неймовірна тиша, лише інколи дехто голосно повторював Василеві слова. – Усі мовчать, бояться, а що мені втрачати? Ногу я вже втратив, руку також, і за що? А я вам скажу – за нашу землю, за краще життя. То коли ж воно на краще поверне? – Усі очі прикуті до нього – сьогодні він справжній герой. – Якщо й заберуть після такого виступу, то будете, люди добрі, згадувати, що був у селі Василь-каліка, який після війни одне важливе діло зробив – на зборах правду сказав! – Він ще щось говорив, але в залі вибухнули такі оплески, за якими нічого не було чути.

Як люди не сердилися на Ігнатовича, але таке сказати йому в очі ніхто ще не насмілився, а Василь зміг. Люди гуртом підтримували, усі кричали, бо так було сміливіше.

– З перевиборами зараз нічого не вийде, бо не козаки ми, братове, – не міг більше відстоюватися Тимофій під стіною. – Це вам не Чорна Рада, коли шапками голосували, навіть гетьмана переобрати могли. У нашій державі свої закони. Але річ у тім, що бандити дошкуляють, і якщо Ігнатович ще може спокійно на все це дивитися, то ні я, ні ви не можемо. Сьогодні в одних корови додому не прийшли, а завтра інші сім’ї без молока залишаться. Тут уже лунали такі пропозиції, і я їх підтримую – написати листа в район, тільки не анонімного. Цього разу всі підпишемося, щоб розумні люди приїхали до нас та й розібралися.

– Я й кажу, що це голова розумна! І про козаків, і про Чорну Раду знає! – знову схопився з місця Василь-каліка та зарипів своїми милицями. – А головою підеш, не відмовиш нам? – наполягав на негайній відповіді.

– Від свого люду ніколи не відмовлюсь, але… – Він так і не сказав, що вони цього не вирішують, в інших селах знову почали обирати тільки тих, кого влада пропонувала. – Чого питати, пригадайте вибори, які ще до війни проводилися. – Тимофій хотів зробити наголос на тому, що нічого не змінилося.

Люди шуміли, а голова перекрикував їх. Намагаючись виправдатися, доводив, що не раз звертався до районної влади, а вона вже все робить, тож знайдуть і без них.

– Давай, давай, ще раз подивимося на тебе! – вигукував хтось із натовпу.

– Не вірте, Тимофія нехай просять, тільки він там усе знає, – чути інший голос.

Після того збори спішно закрили, але люди не хотіли розходитися і стояли великим гуртом тепер під чайною. Там на віру наливала всім кмітлива Маруся, записуючи кожного до списку боржників. Щебетала та дуже раділа, що їй підфартило так добре вторгувати. А коли всі порозходилися, не знайшовши того списку, вискочила на вулицю та скільки було в неї сили кричала з переляку: «Рятуйте, людочки! Рятуйте! Пограбували серед білого дня!»

Мало хто її чув, бо на площі в той час жодної людини не було. Усі поверталися додому великими гуртами, продовжуючи говорити про наболіле.

– На зборах, мабуть, мовчали, бо дуже голосно зараз продовжуєте? – зустрічав їх дід Сава, який уже давно виглядав біля своєї хати.

– Не мовчали, діду, – гордо відповідали чоловіки. – Сьогодні, може, й занадто розійшлися. Як почали з бандитів, то потім мало Тимофія головою не обрали. – Харитон аж задоволено посміхався.

– Хлопці, ви п’яні, чи що? – здивувався дід. – Тепер ждіть біди. У того Ігнатовича своя політика, і ви її не розгадали. Із хитрим теж по-хитрому треба, а ви йому всі свої карти відкрили. Дулю ви тепер отримаєте, а не нового голову. Ще подивитеся, чим воно завтра обернеться. А якщо про колективний лист говорили, треба було й писати одразу, завтра ніхто ж не підпишеться.

– Не такі ми вже й дурні. – Усмішка ще не зійшла з його обличчя. – Ми підписи зібрали, вони у Василя, а саме звернення він завтра напише й надішле, – з задоволенням доповідав про важливу справу.

– Каліку, значить, підставили, у вас по дві руки, та ви не хочете, а він нехай однією пише, – розсердився на них Сава.

– А що, хлопці, правильно дід каже. Йдіть додому, а я зараз до Василя збігаю. – І Тимофій уже розвернувся в інший бік.

– Зачекай, – спинив його Максим. – Давай я сходжу, ти сьогодні й так на себе багато взяв. Раз почали всі, то всі й до кінця будемо йти. – І він швидко пішов у напрямку центру.

– Як влада нічого не вирішить, тоді ми з хлопцями самі підемо, виловимо їх поодинці й пов’яжемо без великого гаму, – планував Тимофій, маючи великий військовий досвід розвідника.