Спалені мрії - Ганна Ткаченко

тілі опіки і глибокі порізи, які не всі вдалося перев’язати. Здається, повірили, що то діло рук самого Дем’яна, але, нічого не пообіцявши, сіли на воза та й поїхали. Усі дивилися їм услід і лише знизували плечима. Никифорович почав вантажити речі погорільців на свою підводу, щоб відвезти до Тониного двору, коли Михайло Адамович спинив його в останню мить.

– Ану, завертай коня у протилежний бік! – закричав так голосно, що аж люди стрепенулися. – Довго я буду по чужих хатах ходити? – Таким сердитим його ще ніхто не бачив. – Моя стоїть, а мушу жити в чужій. Сам не розумію, чому мовчав до цих пір? Тепер досить! Сідай, Олю, з Мишком на воза, жили у твоїй, тепер поїдемо в мою, – одразу допомагав їм умоститися.

Никифорович з переляку хлиснув коня і щосили погнав по вулиці.

Люди, налякавшись, неначе по команді відскочили під паркан, бо такого від свого фельдшера не очікували.

– А що, він правий, на сто відсотків правий! – почувся голос діда Сави. – Куди йому йти?

– Та й чого ходити, коли свою має, – підтримав і дід Кирило, який також прийшов з кінця села, хоч і встиг лише на розмови. – Він правильно сказав: чому ж мовчав досі?

– Та він же не нахабний, чоловік мав надію, що колись та й віддадуть, а вони й не збираються. – Горпина завжди підхвалювала свого вчителя по медицині, то й тут не змовчала.

– Тоді давайте речі туди нести, бо ще багато чого лишилося, – пропонувала Мар’яна.

І люди, взявши в руки хто що міг, спішили до хати фельдшера. А коли прийшли, Никифорович уже розвантажив свою підводу, поскладав їхні пожитки серед двору, але в бригаду не поспішав. Хотілося і йому побачити – як фельдшер зайде до своєї хати, тим більше що кульмінація мала ось-ось настати.

На цей час дипломатичні слова Михайла Адамовича вже закінчилися і почалися суперечки.

– Викликайте будь-які власті, – звертався він до голови колгоспу та його дружини, – але я звідси нікуди не піду. Раз ви досі не подбали про власне житло, то йдіть на квартиру, є в селі самотні бабусі. Я прийшов з фронту і син мій також, і хата наша ціла, то чому ми мусимо по чужих тинятися? – завжди некрасномовний Михайло Адамович говорив голосно і наполягав на своєму. – Нікуди не піду, буду в сінях із сім’єю спати, аби у своїй.

– І що за сім’я в тебе, розкажи людям? – аж з вулиці почувся голос Ігнатовича. – Дружина твоя десь загинула, а оці хто тобі будуть? – Він ще не зліз з коня, щойно під’їхавши до двору, а вже пересипав свої слова єхидною отрутою.

– На моїх нервах хочете зіграти? – Михайло Адамович, мабуть, уперше так сміливо відповідав владі. – Але я витримаю і битися не буду, тому й посадити мене не вийде. – Завжди трохи згорблений фельдшер сьогодні стояв рівно, мов солдат у шерензі. – Я нікому нічого поганого не зробив. У свою хату прошуся. А сім’ю таку мені війна зробила. – В цю хвилину всі навіть пишалися ним. – Жінка ця добра й розумна і буде зі мною тут жити. Онук мій рідний. – Він був обірваний, крізь білі бинти проступала кров, але такий гордий. Саме таким його будуть згадувати дуже довго.

– І онук, кажуть, невідомо чий, але точно не твій. – Ігнатович продовжував напинати нерви, мов струни на кобзі.

– А ти звідки таке знаєш?! Зі свічкою в ногах стояв, чи що? – Михайло Адамович навіть на «ти» перейшов. – Сказав, що мій, значить, мій. Дивись, на мене й схожий, – високо підняв Мишка і замилувався ним. – Бач, навіть названий на мою честь.

У цю мить не було жодної жінки, яка б не бажала стояти поряд з таким чоловіком. Але дуже вчасно подув холодний вітер, який остудив гарячі голови. Захоплення героєм цього ранку куди й поділося, а острах одразу змінив багато очей. Тепер люди більше дивилися на Ігнатовича, який з батогом у руках сидів на коні й всім нагадував Дем’яна в тридцятих роках. Чи випадково дід Сава став перед Михайлом Адамовичем, ніхто не знав, але всі, хто тут був, почали й собі ставати між ними. Пережили не одну, а навіть декілька напружених хвилин, у які вирішувалася і їхня доля.

– А ви, Віро Іванівно. – По хвилі фельдшер з повагою звернувся до дружини голови колгоспу, – ви розумна, у вас я прошу вибачення. – І він із клунком попрямував до хати.

Начальники не знали, що їм робити – чи хапати його за лахміття, яке залишилося на тілі, чи кричати й не пускати. Люди теж стояли мовчки і тільки спостерігали.

– Давай пакувати свої речі, я давно тобі говорила, що так може статися. – Всі почули голос Віри Іванівни. – Переночуємо в Ігнатовича, а завтра відвеземо дітей до матері, потім, дивись, за літо і свою збудуємо. – Отак швидко вона поклала край усій тій історії, яка більше нагадувала кадри з якогось кіно, ніж випадок із реального життя.

Тихо у дворі було так, як на партійних зборах. Уже дехто запрошував до себе, жінки обіцяли навіть їсти варити, здається, вона навіть роздумувала, куди їй піти. Але, перервавши її роздуми, чоловік звернувся до Никифоровича:

– Вантаж мої речі і вези їх до Ігнатовича. Інші нехай розходяться, нічого їм під ногами плутатися.

Люди й самі почали розходитися, бо сонце було вже високо, а ця справа вважалася завершеною.