Спалені мрії - Ганна Ткаченко

Згодом у цій хаті нічого не залишилося від бувших постояльців, зате почали з’являтися речі господаря. Опустів і двір Михайла Адамовича. Заспокоївшись, він сидів на лавці біля столу і протирав мазями свої рани. Ольга роздивлялася та розкладала свої вцілілі речі, а Горпина хазяйнувала біля печі, бо хтось же мав сьогодні зварити в ній перший борщ. І лише малий Мишко, бігаючи по кімнатах, радісно щось вигукував, неначе тут він жив від свого народження. Мар’яна, поглядаючи на всіх, аж сльозу стерла долонею. А вже через декілька годин, коли в хаті все було більш-менш прибрано, а в хліву обзивалася корова та без кінця кукурікали півні, на обличчі Михайла Адамовича з’явилася усмішка. Тепер він був щасливий, як ніколи. Оля ж несміло сіла поряд з ним.

– Ти тут господиня, то й поводь себе так. – Він теж відчував, що настав час поговорити про їхнє спільне життя. – А завтра підемо в сільраду і розпишемося, щоб не питали більше, хто ти тут така.

Приголомшена почутим, Ольга ще більше зіщулилася, вона й досі соромилася його, він їй був більше, ніж постоялець, але й не чоловік. Мар’яна з Горпиною через відкриті двері чули ту розмову, тільки не зрозуміли – чи то було освідчення в коханні, чи просто чоловік знайшов такий вихід із ситуації, що склалася, але те, що Ольгу беруть заміж, вони точно второпали.

– А нас ніхто не розпише, раз Дем’ян мій живий. – Від хвилювання її вуста ледь ворушилися.

– Який він тобі твій, коли живцем спалити хотів? – продовжував далі Михайло Адамович.

Горпина Петрівна аж завмерла, ставлячи на підлогу великий чавун з картоплею для худоби, а Мар’яна, прибираючи в коморі, спинилася, аби не заважати такій важливій розмові.

– Я б про нього взагалі не згадувала, та він сам про себе нагадує, – виправдовувалася Ольга, опустивши голову.

– То завтра й підемо до сільради? Може, розведуть, якщо не розпишуть, і то вже півділа буде зроблено.

– Я не проти, от тільки одягтися нема в що, все прати замочила, – додала, ніяковіючи, від такої наполегливості.

– Підеш у чому є, мені все одно. А той жеребець довго не побігає, скоро впіймають, – мав на увазі Дем’яна. – Тепер вони зобов’язані те зробити. – Він знову пригадав Ігнатовича з батогом.

Коли Михайло Адамович узяв чавунок із теплою водою, яку приготувала йому Горпина, й пішов за хату митися, вони всі неначе прокинулися.

– Олю, ти там жива? – прошепотіла до неї Мар’яна. – То він тебе заміж бере чи нам почулося?

– Мабуть, я й сама не зрозуміла. Може, щоб люди наді мною не насміхалися. Коли й так, то я й за це йому дуже вдячна, бо ви ж знаєте моє життя, – говорила вона, витираючи сльози.

– А плачеш чому? Навпаки, радіти треба, – у Горпини аж очі світилися від радості.

– Таке в душі… ні самій повірити, ні вам передати, – шморгала вона носом. – Невже щастя таке щемке? – її очі були повні сліз.

– І хто б міг подумати, що день так закінчиться! – Горпина, перехрестившись, аж схрестила на грудях руки. – Невже щастя таке щемке. – Вона повторила почуті слова, бо саме такі відчуття були в її душі, коли вона пригадувала свою сім’ю.

Згодом, вирішивши, що вони тут уже зайві, натомлені жінки поспішили додому, до своєї буденної роботи, передумуючи все побачене та почуте. «Дай Боже, щоб у них не лише хата, а й щастя було, – бажала Мар’яна. – На одну щасливу жінку більше в цьому світі стане, і то вже радість яка». «Жінки заздритимуть, ще не скоро заспокояться, – подумала про те й Горпина. – Ще чи дадуть спокійно жити». – У неї були підстави для таких думок – багато років за плечима.

Другого дня ще й сонце не зайшло, як велика новина облетіла все село. У кожному дворі тільки про це й говорили, але по-різному.

– Мар’яно, чому це ти не на весіллі? – підійшла до її двору Ніна-листоноша. – Усе село думає, що ви вже горілку п’єте та закусюєте. Діда Саву спитала, а той промовчав, баба Горпина розсердилася, а Тоня навіть прогнала мене. Ще скажеш, що й ти нічого не чула. Ото пощастило! Високий, серйозний і ще не старий. Невже приворожила? От вам і тиха та спокійна. Баби сьогодні аж казяться, я все село обійшла, і скрізь одні розмови: «Чого ж ми сиділи руки склавши?» От і я в тебе, Мар’яно, питаю: чого ти сиділа? Ти молодша за Олю, а що дітей багато, то от якраз він і заробив би на всіх, а більше ніхто ладу їм не дасть, та й думати про таке навіть не стане. Одним словом, проґавила. Фронтовики наші вже не ті, що були минулої осені. За зиму від’їлися, придивилися до молодиць, то яка тепер любов, коли вони нарозхват. А дружини ревнують та мовчать, дітися їм нікуди.

– Про все ти наговорила, тільки про головне не сказала – у кого ж весілля я сьогодні проґавила, а заодно й жениха неабиякого?

– Михайло Адамович з Ольгою вашою розписався. Чи ти й справді не знала? – Її маленькі очі лукаво посміхалися.

– На полі цілий день була, туди такі новини не дійшли. – Мар’яна відчинила хвіртку корові, яку гнав із череди Василько.

– А хлопці твої молодцюваті, всі при ділі, старший з чоловіками, кажуть, нарівні робить,