Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Неправду кажеш, усім жити хочеться, пташка й комашка – і ті пару собі шукають. Йому теж самому не солодко – мати стара і син удома, всім ладу треба дати. Кажуть, що він сам піч топить. Може б, ти коли допомогла по жіночій частині.

– Е, ні, піч топити – це погана прикмета. Про піч узагалі жарти ходять, хоч вони про нашого Ігнатовича, але все одно, я такого робити не стану. А про Максима й думати не варто. – Вона махнула рукою, ніби й думки про нього відігнати хотіла, які все-таки були.

А зрозумівши, що дід не збирається ставити на тому крапку, додала:

– І що з тих думок? Дітей у мене багато, четверо чужих ніхто годувати не схоче, та ще й вдів у селі багато, одна іншої краща. – Мар’яна намагалася говорити жартома.

Поки дід роздумував, що йому далі говорити, вона повільно встала, неначе мішок з картоплею був за плечима. Ще раз кинула оком на свою садибу, потім знову махнула рукою.

– Дурень думкою багатіє. Так і я. – Їй не хотілося виглядати дурепою.

Усе ж, протерши рукою очі, неначе вітер засипав їх піском, коли навколо стояла тиша, вона попрямувала в провулок до Анютиної хати. Лише тепер побачила, що сутінки густішають, згадала й за ще не впорану худобу та голодних дітей. Коли майже стемніло, сиділа з ними у дворі. Вони на небо дивилися, самі казки розповідали, а вона все про своє думала – про Максима та про хату.

Свіже повітря і довгий день брали своє – всі швидко поснули, лише Мар’яна ворочалася. Через маленьку відкриту кватирку заходило свіже повітря з весняними пахощами, за ними поспішав і сон зі своїм простирадлом, тож згодом і вона незчулася, як він її огорнув. Прокинулася далеко за північ. У хаті було не темно, а на вулиці, яку вони й зараз називали не імені Леніна, а Шляхом, палахкотіло високе полум’я.

– Горить, Анюто, вставай, чиясь хата горить! – трясла її за плече Мар’яна.

Вони швидко одяглися і побігли через городи. Спішили не подивитися, а допомогти погорільцям, по собі знали, що там кожна хвилина дорого коштує.

– Та то ж Олина! – роздивилися ще здалеку. – Чи хоч повискакували, бо ніч глибока яка! От горе, так горе! – бідкалися по дорозі.

Люди тут уже працювали, одні носили воду і лили на хлів, щоб хоч він не зайнявся, інші тягли речі з хати, мішки з комори та виводили худобу. Полум’я було настільки великим, що ось-ось могла впасти стеля, але деякі чоловіки ще наважувалися забігти до хати, аби хоч щось винести, всі інші лише кричали, спиняючи відчайдухів. На ряднині у дворі лежали Олині виткані та вишиті речі, перемазані чорним попелом, бо важку скриню ніхто й з місця не зрушив. Сама Ольга стояла під парканом у нічній сорочці та накинутій на плечі старій куфайці. Вона міцно тримала на руках Мишка, який брудними кулачками тер сонні оченята.

Коли хата повалилася, всі закричали і відступили. Тільки тепер Мар’яна підійшла до Ольги, аби втішити. По собі знала той біль, коли бачила свою догораючу хату.

– Що ж сталося? Чи ви грубку влітку топили? – намагалася взнати причину.

– Хтось розбив шибку і кинув у хату підпалений куль соломи. – Це вже Горпина переказувала. – Та слава Богу, що від того брязкоту Михайло Адамович прокинувся і, чим був укритий, те й накинув на полум’я. Але солом’яна стріха вже палахкотіла. – Вона всі подробиці від фельдшера почула, бо Ольга після переляку тільки-но починала щось пригадувати.

– Ми до дверей, а вони зав’язані з того боку, тоді Михайло Адамович вибив вікно і через нього нас витяг, – нарешті ледь проказала.

– Слава тобі, Господи, розговорилася, а я думала, що вже так і буде. Зараз головне, що всі живі, – втішала Мар’яна. – Колись і я думала, що не переживу пожежі, але, як бачиш, не померла, – обіймала Ольгу. – Все ж цікаво б знати, кому ж то хотілося, щоб не тільки хата згоріла, а ще й ви з неї не вийшли? – міркувала та придивлялася до кожного.

– Сама подумай, хто таке міг задумати? – здається, Горпина знає всі таємниці. – Хлопці казали, що Дем’яна бачили, коли порося бандити вкрали, значить, він у селі не один раз був. Знав, хто в його хаті живе. Доповіли йому й про те, що на Паску свято тут було, діти у дворі та перед двором бігали, гості навіть співали. Ото й вирішив помститися.

– Злий він дуже, як той шакал, – підійшов із такими словами дід Сава. – Нехай би своє добро палив, а то живих людей мало не занапастив. А де ж зараз Михайло Адамович? – роззирався довкола.

– Недавно в медпункт пішов. Склом порізався дуже, сам здоровий, а вікна маленькі. Сказав, що скоро повернеться, – показувала Ольга на дорогу.

– Моя хата всіх приймає, заберу і вас до себе, – підходила й Тоня. – Постелимо на долівці соломи та сіна, укриємо якимсь рядном, та й не замерзнете, це ж не взимку, – заспокоювала і вона Ольгу.

Коли чоловіки загасили останні обгорілі колоди, на сході вже зайнялася зоря. Приїхали на підводі обидва голови – і колгоспу, і сільради. Розпитували, хто що бачив та як усе було. Михайло Адамович, вимазаний зеленкою, показував на