Спалені мрії - Ганна Ткаченко
– Чи тобі робити нема чого? – буркнула вона на Анюту, якої так і не дочекалася. – Ще одного підняла. Зараз дружина прокинеться, то вона тобі дасть.
– Он сліди його видно! – показувала Анюта, не звертаючи на неї уваги. – По глибокому бігти довелося, мало чоботи тут не загубив. Не інакше як сорок п’ятий.
– І правда, здорові. – придивлявся і Микита. – Але чого бігати серед ночі? Точно злодій, – перевів погляд на хлів. – Тільки в Івана-дурника така нога. Худий та високий, як жердина, а нога, мов під дурним старцем, – повторив те, що люди про Івана говорили.
Тільки тепер Мар’яна зрозуміла, що трапилося. Вийшла й собі до них.
– А в нас хлів відчинений був, ми не могли так залишити. Виходить, що до худоби пробирався, – ледь ворушила губами, налякавшись. – Може, й корову тягнув із хліва, а вона з переляку давай волати та телитися. Якби раніше спати полягали, могли б і не почути, – аж руки на грудях схрестила. – Де той бандюга? Де пройдисвіт? – взяла вила та хотіла бігти за ним по слідах.
– Спинися! – схопив її за руку Микита. – Його вже не доженеш.
– Що б ми робили без корови? – Мар’яна мало не заплакала. – От біда яка! – ніяк вона не могла заспокоїтися.
– Не бідкайся марно, нічого ж не сталося, – вже посміхалася Анюта. – Давай теля в хату заносити, замерзне ж маленьке, – тепер і вона про нього згадала.
– Чого гам підняли серед ночі? – почувся голос Микитиної дружини. – Ці сусідки щось та й придумають, аби чужому чоловікові не давати спати. І що ж сталося цього разу?
– Хтось у хлів пробирався. – Вони й не збиралися виправдовуватися, хоча й почали хором.
– То його так замикали, теж мені хазяйки. Тепер наговорять сім верст до небес, – відрізала, позіхаючи.
– Лідо, як ти мені набридла зі своїми ревнощами, – гримнув на неї чоловік. – Немов збісилася баба! – зиркав на ошелешених Анюту та Мар’яну. – Так і соромиш мене скрізь.
Дружина, шморгаючи носом, мовчки пішла до хати.
– Іди й ти, – радила Мар’яна. – Ранок вечора мудріший, ото й будемо перепитувати в людей, може, ще хтось бачив.
Було вже далеко за північ. У високому небі висів ясний місяць і зорі тремтіли, а на землі мороз тріщав біля самих шибок, ніби просився в хату погрітися. Рипіли дерева, заклякнувши від такого холоду. Куняли півні на сідалі, щоб не проспати, коли час настане всіх будити. У жодному віконці не блищало світло.
– Хоч спати не лягай, ні вдень, ні вночі спокою тобі немає, – бурчала Анюта, прикриваючи рядниною маленьке телятко.
– Погані наші справи, скажу тобі, – міркувала Мар’яна. – Чоловіка в хаті немає, тому доведеться корову в комору чи в сіни переводити, як у голод було, – замислившись, почала моститися біля дітей. Укрилася, та так їй добре стало, а коли нагрілася, то й зовсім незчулася, як заснула. Уже й сон якийсь почав біля неї крутитися, а їй все чоловічі голоси вчуваються, уже й на другий бік перевернулася, а вони ще голосніше. Схопилася та знову накинула на себе одяг, босими ногами вступила в чоботи і вискочила у двір. Стала біля невисокого паркану та через провулок на вулицю вдивляється. А місяць яскравий, видно немов удень. Зарипів сніг під копитами коней – по вулиці мчали сани, а за ними бігли чоловіки і кричали: «Лови цього! Лови й другого! Он він, городами тікає!» Вона аж стрепенулася, бо прямо перед нею хтось швидко пробіг, за ним другий, потім третій. За Микитиним подвір’ям почулися постріли. І знову кричать: «Лови його! Хапай його!» На вулиці погонич хлиськав коней з усієї сили, аж відлуння котилося селом.
– Утекли! От бандити! Другий раз ловлю їх і не можу наздогнати, – упізнає голос Харитона.
– То хто ж такі були? – добігає до нього Тимофій, на ходу застібаючи шинелю.
– Дем’яна-поліцая впізнали та Лисаветиного зятя. Той на санях сидів, а Іван городами тікав, інші нібито не наші, – Максим, який теж тут був, ледь переводив дух. – У моєї сусідки порося прямо в хліву зарізали, а її в хаті зав’язали. Чиста робота! Так зарізали, що воно й заверещати не встигло. Правда, може, й верескнуло раз та другий, тільки ніхто не звернув на те уваги, бо, самі знаєте, ріжуть інколи свиней поночі та смолять у погребі, аби шкіру не здавати в кооперацію. А вже коли корова з переляку волати почала, я одразу надвір вискочив. На гарячому їх спіймав – зарізане порося на сани вкладали. Схопив сокиру та знову на вулицю, а тут і Харитон стоїть. Вони тікати, та не всі встигли на сани скочити, бо Харитон одного віжками перетягнув, та так, що той аж упав. Добили б антихриста згарячу, але він вистрелив і влучив мені в руку.
– Ага, то вони озброєні, значить? – Тимофій оглядав поранення.
– Звичайно. Зброї в лісі, кажуть, багато, то ж біля неї і причаїлися. Де ж їм ще бути, як не в партизанських землянках. А по селах продукти добувають, їсти ж то хочеться, – продовжував Харитон.
– У землянках, кажеш? –