Щиголь - Донна Тартт
Собаку Ксандри Поппера він називав і Амілом, і Нітратом, і Попчиком, і Бровком — як завгодно, тільки не справжньою кличкою. Я став пускати пса в дім, хоч і не мав на це дозволу, бо стомився від того, як він постійно натягував свій ланцюг, щоб зазирнути у скляні двері, й несамовито гавкав. Але в домі він поводився на диво спокійно; зголоднівши за увагою, бігав за нами всюди, куди ми йшли, схвильовано дріботів слідом угору і вниз сходами, згортався в клубок і засинав на килимі, коли Борис і я читали, або сварились, або слухали музику, що лунала нагорі, у моїй кімнаті.
— Серйозно, Борисе, — сказав я, відкинувши волосся з лоба (мені слід було підстригтись, але я не хотів витрачати гроші), — я не бачу великої різниці між тим, щоб украсти стейк і вкрасти гаманець.
— Велика різниця, Поттере. — Він розкинув руки, щоб показати мені, яка вона велика. — Украсти щось у людини, яка працює? І вкрасти у великої й багатої компанії, що грабує людей?
— «Костко» не грабує людей. Це дешевий супермаркет,
— Я тебе зрозумів. Ми крастимемо найнеобхідніше в простих громадян. Такий ти вигадав геніальний план. Цить, — сказав він собаці, який гучно загавкав, випрошуючи ще один стейк.
— Я не став би красти в робочих людей, — сказав я, кинувши Попперові черговий стейк. — Але існує багато слизьких людей, які блукають по Веґасу з купами грошей.
— Слизьких?
— Спритних. Нечесних.
— Он як. — Скошена темна брова стрибнула вгору. — Досить справедливо. Але якщо ти вкрадеш гроші у слизького суб’єкта, наприклад у гангстера, то він тобі цього не подарує і зробить тобі боляче, нє? Розумієш?
— А ти не боявся, що тобі зроблять боляче в Україні?
Він здвигнув плечима.
— Там могли мене побити. Але не застрелити.
— Застрелити?
— Так, застрелити. Не роби такого здивованого обличчя. У цій ковбойській країні можливе все. Кожен має вогнепальну зброю.
— Я говорю не про полісменів. Я говорю про п’яних туристів. Вони кишать тут у неділю ввечері.
— Ха! — Він поставив сковорідку на підлогу, щоб пес доїв рештки. — Ти, безперечно, потрапиш до в’язниці, Поттере. Слабка мораль, рабське схиляння перед економікою. Ти поганий громадянин.
ХІІІ
На той час — десь у жовтні абощо — ми з ним вечеряли майже щодня. Борис, який до вечері вже випивав три або чотири пива, після їжі переходив на гарячий чай. Потім, запивши вечерю чаркою горілки (я незабаром перейняв у нього цю звичку — «це допомагає перетравлювати їжу», пояснював Борис), ми читали, виконували домашню роботу, а іноді сперечалися й пили доти, доки не засинали перед телевізором.
— Не йди! — сказав Борис одного вечора в його домі, коли я наготувався вирушити додому перед самим кінцем «Чудової сімки» — фінальною перестрілкою, коли Юл Бріннер зібрав своїх людей. — Ти не побачиш найцікавішого.
— Так, але вже майже одинадцята.
Борис, який лежав на підлозі, піднявся на лікті. Довговолосий, худий і тонкий, він був прямою протилежністю Юла Бріннера в більшості характеристик, а проте між ними існувала дивна спорідненість: вони були наділені тією самою лукавою проникливістю, зацікавленою й дещо жорстокою, і мали щось монгольське або татарське в розрізі очей.
— Поклич Ксандру, щоб вона забрала тебе додому, — сказав він, позіхаючи. — Коли вона закінчує роботу?
— Ксандру? Забудь про це.
Борис знову позіхнув, його повіки злипалися від випитої горілки.
— Тоді залишайся ночувати тут, — сказав він, перевертаючись на другий бік і чухаючи обличчя однією рукою. — Вони помітять, що тебе нема?
Чи вони повернуться додому? Вони поверталися не щоночі.
— Сумнівно, — сказав я.
— Тоді заспокойся, — сказав Борис, сідаючи й простягуючи руку по сигарети. — Дивись-но. Зараз прийдуть погані хлопці.
— Ти бачив цей фільм раніше?
— Дубльований російською мовою, тільки уяви собі. Але дуже слабкою російською мовою. Можна сказати, тюхтійською. Тюхтійською — це ж правильне слово? Вони висловлювалися радше як шкільні вчителі, а не як чоловіки зі зброєю, ось що я хочу тобі сказати.
XIV
Хоч у Барбурів мене гнітило моє горе, тепер я згадував про помешкання на Парковій авеню як про втрачений рай. І хоч я мав доступ до електронної пошти на шкільному комп’ютері, Енді був безпорадним у листуванні, і його послання, які я одержував у відповідь на свої, були геть безособовими. («Вітаю, Тео. Сподіваюся, ти добре провів літо. Тато купив нову яхту, яку назвав „Авессалом“. Мати пообіцяла, що не ступить ногою на її палубу, але мене, на жаль, тато примусив. З японською мовою в мене певні проблеми, а з іншим — усе о’кей».)
Місіс Барбур сумлінно відповідала на всі паперові листи, які я їй надсилав, — рядок або два на монограмних картках для листування від «Демпсі та Керрол», — але в її листах ніколи не було нічого особистого. Вона завжди питала, як мої справи. І в кінці повідомляла, що думає про мене, але я жодного разу не прочитав у її листі, що нам тебе бракує або ми мріємо побачити тебе.
Я писав до Піппи в Техас, хоч вона була надто хвора, щоб відповісти мені, та це й не проблема, бо більшість листів я ніколи не відіслав.
Дорога Піппо,
як ти? Чи подобається тобі Техас? Я багато про тебе думаю.
Чи ти вже каталася на тому коні, що так подобається тобі? Тут усе добре. Чи дуже у вас жарко? Бо в нас панує люта спека.
Цей лист видався мені занудним. Я викинув його й почав новий.
Дорога Піппо,
як ти там? Я думаю про тебе і сподіваюся, що з тобою все гаразд. Маю надію, що в Техасі все гаразд тобі живеться добре. Мушу тобі зізнатися, що я ненавиджу своє перебування тут, але в мене з’явилося кілька друзів і, думаю, я трохи звик до цього середовища.
Чи ти сумуєш за своїм домом? Я сумую. Мені дуже бракує Нью-Йорка. Мені хотілося б, щоб ми жили поблизу одне від одного. Як твоя голова тепер? Сподіваюся, що краще. Мені дуже шкода…
— Це твоя дівчина? — запитав Борис — гризучи яблуко, він читав через моє плече.
— Відчепись.
— Що з нею сталося? — запитав він, коли я нічого не відповів. — Ти її вдарив?
— Що ти сказав? — я слухав його лише упіввуха.
— Чому ти питаєш про її голову? Ти просиш у неї пробачення? Ти її, певно, вдарив чи щось таке?
— Авжеж, — сказав я, а потім із його щирого напруженого виразу зрозумів, що він говорить цілком серйозно. — Ти думаєш, я б’ю дівчат?
Він стенув плечима.
— Вона могла на це заслужити.
— Ми