Щиголь - Донна Тартт
— Що ти думаєш про Америку?
— Усі тут усміхаються — так широко! Принаймні більшість людей. Ти, можливо, усміхаєшся не так часто. Вони здаються мені такими дурними!
Він був, як і я, єдиною дитиною. Його батько (народжений у Сибіру, українець із Новоаганська) був шахтарем і геологом.
— Велика й важлива робота — він мандрує по всьому світу.
Мати Бориса — друга дружина його батька — померла.
— Моя мати також померла, — сказав я.
Він стенув плечима.
— Вона померла вже бозна-коли, — сказав він. — Вона надто багато пила. Якось уночі напилася, випала з вікна й померла.
— Он як, — сказав я, трохи приголомшений тим, як легко він скинув цей тягар зі своїх плечей.
— Атож, хрінова моя доля, — безтурботно промовив він, визирнувши з вікна.
— Тож яка твоя національність? — запитав я після короткої мовчанки.
— Що?
— Ну якщо твоя мати полька, а батько — українець, а ти народився в Австралії, то ти будеш…
— Індонезійцем, — сказав він зі зловісною посмішкою.
У нього були темні, диявольські, дуже експресивні брови, які смикалися на всі боки, коли він говорив.
— Як це?
— Ну, в паспорті у мене написано, що я українець. Почасти я також громадянин Польщі. Але Індонезія — це та країна, куди я хочу повернутися, — сказав Борис, відкидаючи волосся з очей. — Я хотів би жити в ПНҐ.
— Де?
— В Папуа — Новій Ґвінеї. Це моя улюблена країна з тих, де я жив.
— Нова Ґвінея? Я думав, що вони відрізають людям голови.
— Уже не відрізають. Або відрізають не так багато. Цей браслет звідти, — сказав він, показавши на одну з багатьох чорних шкіряних стрічок на своєму зап’ястку. — Мій друг Бамі зробив його для мене. Він був нашим кухарем.
— Як тобі там жилося?
— Досить непогано, — сказав він, подивившись на мене скоса замисленим, самовдоволеним поглядом. — Я там мав папугу. І ручного гусака. І намагався опанувати серфінг. Але півроку тому мій батько затяг мене в оте паскудне місто на Алясці. На півострів Сьюард, під самим полярним колом. А потім, у середині травня, ми перелетіли на гвинтовому літаку до Фербенкса, а звідти — сюди.
— Ого! — сказав я.
— Там було страшенно нудно, — сказав Борис. — Тонни дохлої риби й поганий Інтернет. Я хотів утекти звідти — і даремно не втік, — докинув він гірко.
— І куди б же ти втік?
— На Нову Ґвінею. Жив би там на пляжі. Слава Богу, ми там жили не всю зиму. Кілька років тому ми були на півночі Канади, в Альберті, в містечку з однією вулицею на річці Пус-Купі. Ніч там тривала від жовтня до березня, робити було ні хера, крім як читати й слухати канадське радіо. Прати білизну возили за п’ятдесят кеме. Та все одно, — він засміявся, — там було набагато краще, ніж в Україні. Просто-таки Маямі-Біч.
— Що тепер робить твій батько?
— Переважно п’є, — кисло відповів Борис.
— Тоді його треба познайомити з моїм.
Знову несподіваний вибуховий сміх — ніби він наплював на мене.
— Чудова думка. А як щодо повій?
— Я б не здивувався, — сказав я після короткої збентеженої паузи.
Хоч мене б це й не шокувало, та все ж мені було важко уявити, як він відвідує «Веселих дівчат» або «Клуб джентльменів», що їх ми іноді проминали біля шосе.
Людей в автобусі ставало все менше; ми були вже за кілька вулиць від мого будинку.
— Зараз буде моя зупинка, — сказав я.
— Ти не хочеш поїхати до мене додому й подивитися телевізор? — запитав Борис.
— Ну, знаєш…
— Та перестань, поїхали. Там нікого нема. А я маю «SOS Айсберг» на DVD.
ХІ
Шкільний автобус не доїздив до самого кінця Каньйону Тіней, де жив Борис. До його будинку треба було ще йти від кінцевої зупинки двадцять хвилин по розжарених від спеки, завалених піском вулицях. Хоч і на моїй вулиці було багато табличок із написами «Конфісковано банком за несплату» та «Продається» (ночами звуки радіо з машини було чути за кілометри), я все ще не усвідомлював, яким моторошним стає Каньйон Тіней у своїх найдальших закутках: іграшкове місто, що принишкло на краю пустелі під погрозливим небом. Більшість будинків мали такий вигляд, ніби в них ніхто ніколи не жив. Інші будинки — незакінчені — стояли з вікнами без скла та обдертими рамами; вони були вкриті риштуваннями й завалені купами бетонних блоків і жовтого будівельного матеріалу, занесеного піском. Забиті дошками вікна надавали їм сліпого нерівного вигляду, робили їх схожими на побиті й забинтовані обличчя людей. Поки ми йшли, атмосфера запустіння ставала все більше й більше тривожною, так ніби ми блукали по якійсь планеті, де населення вимерло від радіації або хвороби.
— Вони набудували цього лайна, аби просунутися далеко вперед, — сказав Борис. — А тепер пустеля повертає все собі. І банки. — Він засміявся. — Нехай би Торо цим помилувався.
— Нехай би він помилувався всім цим паршивим містом.
— Я скажу тобі, хто кому тут паршиво. Людям, які володіють цими будинками. До багатьох із них навіть неможливо підвести воду. Їх усі забирають назад, бо люди не можуть за них платити, — ось чому мій тато винайняв такий до безглуздя дешевий дім.
— Угу, — сказав я після короткої приголомшеної паузи.
Досі мені не спадало на думку подивуватися, де мій батько знайшов гроші, щоб винайняти такий великий дім.
— Мій батько копає шахти, — несподівано повідомив Борис.
— Що ти сказав?
Він відкинув з лоба спітніле волосся.
— Люди ненавидять нас усюди, куди ми приїжджаємо. Бо їм обіцяють, що шахта не зашкодить довкіллю, а вона завдає йому непоправної шкоди. А ось тут, — він по-російськи фаталістично знизав плечима, — у цій Богом забутій піщаній дірі, кого це може турбувати?
— Угу, — сказав я, приголомшений тим, як далеко наші голоси розлітаються по пустельній вулиці, — тут справді порожньо, скажи?
— Так. Справжній цвинтар. Тут іще живе тільки одна родина. Он оті люди, бачиш вантажівку перед будинком? Нелегальні емігранти, я думаю.
— А ти й твій батько емігранти легальні?
Легальність була проблемою в школі; деякі з дітей легальними не були, і про це
