Щиголь - Донна Тартт
— У що?
— Ти знаєш у що. В Аллаха й Магомета. «Нема Бога, крім Аллаха»?
— Ні, — сказав він трохи сердито. — Для мене іслам був справою політики.
— Як ото для взуттєвого терориста?[71]
Він пирснув сміхом.
— Ні, звичайно. До того ж іслам не навчає насильства.
— А чого ж він тоді навчає?
Він стрибнув із каруселі, подивився на мене пильним поглядом:
— Що ти мав на увазі? Що ти хочеш сказати?
— Не перекручуй! Я поставив тобі запитання.
— Яке?
— Якщо ти навертався то туди, то сюди, то у що ти насправді віриш?
Він упав назад і захихотів, ніби я дав йому можливість уникнути відповіді на це запитання.
— У що я вірю? Та ні в що я не вірю.
— Як? Хочеш сказати, більше не віриш?
— Я хочу сказати, що ніколи не вірив. Ну, хіба що трохи вірю у святу Діву Марію. Але в Аллаха та в Бога? Якщо й вірю, то не дуже.
— Тоді якого біса тобі забаглося стати мусульманином?
— Тому що, — він простяг руки перед собою, як робив завжди, коли розгублювався, — вони такі чудові люди, так гарно ставилися до мене!
— Нормальний початок.
— Авжеж, початок. Вони дали мені арабське ім’я — Бадр аль-Дін. Бадр — це Місяць, воно означає щось подібне до Місяця, сповненого віри, і вони сказали: «Борисе, ти бадр, бо ти світиш усюди, будучи тепер мусульманином, освітлюючи світ своєю релігією, ти сяєш, хоч би куди ти пішов». Мені подобалося бути Бадром. Подобалася мені й тамтешня мечеть. Та будівля вже розвалювалась, уночі зорі просвічували крізь дах, а на даху співали птахи. Старий яванець навчав нас Корану. І вони також годували мене, і були до мене добрими, і дбали про те, щоб я був чистим і носив чистий одяг. Іноді я засинав на своєму молитовному килимку. А на вранішньому намазі, перед світанком, птахи прокидались, і я завжди чув шум їхніх крил!
Хоч його австрало-український акцент, безперечно, звучав дуже дивно, він говорив англійською майже так само вільно, як і я. І враховуючи, як мало він жив в Америці, він був вельми непогано обізнаний з American звичаями та ментальністю. Він постійно зазирав до пошарпаного кишенькового словника (своє ім’я він спочатку недбало написав на обкладинці кирилицею, а потім унизу — дуже акуратно латинськими літерами: BORYS VOLODYMYROVYCH PAVLIKOVSKY), і мені весь час траплялися на очі старі серветки з мережі крамниць «7-Eleven» і клапті паперу зі словами й термінами, які він записував:
bridle and domesticate
celerity
trattoria
wise guy = крутой пацан
propinquity
Dereliction of duty
Коли словник його не задовольняв, він звертався до мене.
— Що таке Sophomore[72]? — питав він мене, вивчаючи дошку оголошень у шкільних залах. — Home Ec[73]? Poly Sci[74]? (Останнє слово він вимовляв як «поліцай».)
Він ніколи не чув назв більшості страв, що їх подавали на ланч у кафетерії: фахітас[75], фалафель[76], тетрацині з індичкою.
Хоч він багато знав про кіно та музику, але відставав від сучасності на багато років; він не мав ані найменшого уявлення про спорт, ігри, телебачення і — за винятком кількох великих європейських марок, таких як «Мерседес» або BMW, — не міг відрізнити один автомобіль від іншого. Американські гроші спантеличували його, а іноді він плутався і в американській географії: у якій провінції розташована Каліфорнія? чи не підказав би я йому, яке місто є столицею Нової Англії?
Але він був дуже самостійним типом. Уранці весело збирався до школи, діставався до неї своїм ходом, сам підписував власні табелі, крав для себе їжу та шкільне приладдя в крамницях. Один раз щотижня ми відходили на милі від нашої звичної дороги, ховаючись під парасольками від нестерпної спеки, наче індонезійські тубільці, щоб сісти на жалюгідний місцевий автобус, який називався КІТ і на якому, схоже, їздили лише пияки, люди надто вбогі, щоб купити собі автомобіль, і діти. Автобус ходив нечасто, і якщо ми запізнювалися на нього, то мусили дуже довго чекати на наступний, але він мав зупинку на торговельному майдані з прохолодним блискучим супермаркетом, де було замало персоналу, і Борис крав там для нас стейки, масло, коробки з чаєм, огірки (для нього — неабиякий делікатес), пакети з беконом, а одного разу, коли я застудився, він навіть украв для мене сироп проти кашлю, запихаючи все це під надірвану підкладку свого бридкого сірого плаща (чоловічого, завеликого для нього, з опущеними плечима й похмурим нагадуванням про країни Східного блоку, про картки на харчі та фабрики радянської доби, індустріальні комплекси у Львові або Одесі). Поки він блукав між полицями, я стояв на варті в кінці проходу з такими напруженими нервами, що іноді боявся знепритомніти, — але незабаром уже й сам напихав собі кишені яблуками та шоколадом (іншими улюбленими продуктами Бориса), перш ніж нахабно підійти до прилавка й заплатити за хліб, молоко та інші товари надто великого обсягу, щоб їх украсти.
У Нью-Йорку, коли мені було років одинадцять, мама записала мене в літньому таборі в гурток «Юний кухар», де я навчився готувати кілька простих страв: гамбургери, підсмажений сир (який іноді готував увечері для мами, коли вона затримувалася на роботі) і те, що Борис називав яйцем із грінками. Поки я куховарив, Борис сидів на кухонному столі, розмовляв зі мною й штурхав ногами шухляди, а в кінці вечері мив посуд. Він розповів мені, що в Україні іноді залазив у кишені, щоб добути грошей собі на харч.
— Раз чи двічі мене викрили, але жодного разу не наздогнали.
— Можливо, нам треба коли-небудь сходити на Стрип, — сказав я. Ми стояли біля столу в моєму домі з ножами й виделками і їли стейки просто зі сковорідки. — Якщо ми хочемо ризикнути, краще місце годі знайти. Я ніколи ніде не бачив так багато п’яних, і всі вони не живуть у цьому місті.
Борис перестав жувати — він здавався шокованим.
— Але навіщо нам туди йти? Адже красти дуже легко й тут, у великих магазинах.
— Та я просто так сказав.
Грошей, які я одержав від консьєржів і які ми з Борисом витрачали по кілька доларів в автоматах із їжею, та в «7-Еleven» біля школи, в кіоску, який Борис називав маґазін, поки що нам вистачало, але мало вистачити ненадовго.
— Ха! А що ти робитимеш, коли тебе заарештують, Поттере? — сказав він, кинувши масний шматок стейка собаці, якого навчив танцювати на задніх лапах. — Хто готуватиме
