Щиголь - Донна Тартт

Він насмішкувато пирхнув:

— Аякже. Шахта стежить за цим. Або хтось, кому доручено цю справу. А он там двадцятеро або й тридцятеро людей, усі чоловіки. Живуть в одному домі. Мабуть, наркотиками торгують.

— Ти думаєш?

— Там відбувається щось дуже дивне, — похмуро мовив Борис. — Це все, що я знаю.

Будинок Бориса, з двома вільними, заваленими сміттям будівельними майданчиками обабіч, був дуже схожий на будинок батька й Ксандри: килим від стіни до стіни, нова побутова техніка, те саме планування, зовсім мало меблів. Але в домі було надто жарко, щоб почуватися затишно; вода в басейні висохла, на дні лежало кілька дюймів піску, не було жодного натяку на подвір’я, навіть кактусів. Скрізь — на побутовій техніці, на столах, на кухонній підлозі — лежав тонкий шар пилюки.

— Хочеш випити? — запитав Борис, відчиняючи холодильник, де виднівся ряд блискучих пляшок німецького пива.

— Ух ти, дякую!

— У Новій Ґвінеї, — сказав Борис, витираючи лоба тильним боком долоні, — коли я там жив, пам’ятаєш? Одне слово, сталася велика повінь. Змії… страшні й небезпечні… міни з часів Другої світової війни, які досі не вибухнули, плавали на подвір’ї, багато гусей передохли. Коротше, — сказав він, відкриваючи пляшку з пивом, — уся наша вода зіпсувалася. Тиф. Нам залишилося тільки пиво — пепсі закінчилося, люкозад закінчився, йодні пігулки для очищення води закінчилися, протягом кількох тижнів мій батько і я, навіть мусульмани, не мали пити нічого, крім пива! На обід, на сніданок, будь-коли.

— Звучить непогано.

Він скривив гримасу.

— У мене весь час боліла голова. Тамтешнє пиво — у Новій Ґвінеї — було дуже погане на смак. А ось це — чудове. У морозильні є також горілка.

Я мало не погодився випити горілки, щоб вразити його, але пригадав про спеку й про повернення додому і сказав:

— Ні, дякую.

Він дзенькнув своєю пляшкою об мою.

— Я з тобою згоден. Сьогодні надто жаркий день, щоб пити спиртне. Май тато п’є так багато, що в нього відмерли нерви в ногах.

— Справді?

— Це називається, — він скривив обличчя, силкуючись пригадати слова, — «периферійна невропатія» (він промовив це як «перифéрійна невропатíя»). У Канаді, в лікарні, йому довелося заново вчитися ходити. Він ставав на ноги й відразу падав на підлогу — кров текла йому з носа, — сміх та й годі.

— Звучить кумедно, — сказав я, пригадуючи той час, коли бачив, як мій батько підповзав навкарачки до холодильника, щоб набрати там льоду.

— Ага. А що п’є твій батько?

— Віскі. Коли п’є. Нині він оголосив, що зав’язує.

— Пхе, — сказав Борис, ніби вже чув це раніше. — І моєму татові слід перейти на віскі — хороше шотландське віскі тут дуже дешеве. Хочеш подивитись на мою кімнату?

Я сподівався побачити щось подібне до моєї кімнати й був здивований, коли він відчинив двері в халабуду, напхану всіляким лахміттям, засмерділу від недопалків «мальборо», завалену книжками, порожніми пляшками з-під пива, попільничками та купами старих рушників і брудного одягу, розкиданого на килимі. На стінах висіли клапті квітчастої тканини — жовтої, зеленої, індиго, яскраво-червоної, а над застеленим матрацом майорів червоний прапор із серпом та молотом. Складалося враження, що радянський космонавт зазнав аварії в джунглях і створив собі притулок зі свого державного прапора та всіляких місцевих тканин, які міг знайти.

— Твоя робота? — запитав я.

— Я збираю все це й запихаю у валізу, — сказав Борис, сівши з розгону на матрац, застелений тканиною безумних кольорів. — Щоб знову розкласти, потрібно хвилин десять, не більше. Ти хочеш подивитися «SOS айсберг»?

— Звичайно.

— Кльове кіно. Я дивився його шість разів. Пам’ятаєш, як вона сідає у свій літак, щоб урятувати їх на крижині?

Але ми так і не подивилися «SOS айсберг» того вечора, мабуть, тому, що не могли перервати розмову на достатній час, щоб спуститися вниз і ввімкнути телевізор. Борис мав життя набагато цікавіше, аніж будь-який хлопець мого віку, з яким мені доводилося зустрічатися. Схоже, він лише зрідка ходив до школи й ці школи були найнижчого сорту. У тій глушині, де працював його батько, часто взагалі не було шкіл.

— Але існують плівки, — сказав він, розхитуючи кухля з пивом і дивлячись одним оком на мене. — І можна складати тести. Але для цього треба бути там, де можна підключитися до Інтернету, а в деяких глухих місцевостях Канади або України такої можливості немає.

— І що ж ти тоді робиш?

Він стенув плечима.

— Багато читаю, що ж іще?

Один учитель у Техасі склав для нього програму навчання в Інтернеті, розповів мені він.

— Але в Аліс-Спрінгс[70] школа мала бути?

Борис засміявся.

— Звичайно, вона там була, — сказав він, відкидаючи з лоба спітніле пасмо волосся. — Але після того, як померла моя мати, ми протягом певного часу жили на Північних Територіях, в Арнемленді, у місті Кармейволлаґ. Місто — це тільки назва. На милі навкруги глушина, трейлери, в яких мешкають шахтарі, й заправка з баром, де продають віскі, пиво та сандвічі. Бар тримав Мік, а його дружину звали, здається, Джуді, якщо не помиляюсь. І я цілими днями, — він зробив великий ковток пива, — дивився з Джуді мило по телику, а ввечері стояв із нею за прилавком, поки мій батько та його команда, що працювала в шахті, напивались. А під час мусонів і телик не працював. Джуді тримала напої в холодильнику, щоб вони не зіпсувалися.

— Як зіпсувалися?

— На них утворювалася пліснява в мокру погоду. Вона утворювалася також на черевиках, на книжках. — Він знизав плечима. — Тоді я не розмовляв так багато, як тепер, бо не знав англійської мови. Я був дуже сором’язливий, сидів завжди сам-один, спілкувався лише із самим собою. Але Джуді розмовляла зі мною, була до мене доброю, хоч я ні фіга не розумів із того, що вона мені казала. Щоранку я приходив до неї, і вона готувала для мене ту саму смачну смаженину. Дощ, дощ і дощ. Прибирання, миття посуду, я допомагав їй також наводити чистоту в барі. Я всюди ходив за нею, як гусеня за гускою. Це чашка, це віник, це стілець, це олівець. Такою була моя школа. По телевізору — «Дюран Дюран» і Бой Джордж, усе англійською мовою. Її улюбленою передачею були «Дочки Маклеода». Ми завжди дивилися цей фільм удвох, і, коли я чогось не розумів, вона пояснювала мені. І ми розмовляли про сестер, і ми плакали, коли Клер загинула в автокатастрофі, і вона казала, що, якби в неї був такий маєток, як у Дроверів, вона забрала