Після кави - Абдул Рашид Махмуді

Розгублений, він вирішив відкласти свій від’їзд на два тижні. Чому два тижні? Чому не тиждень, чи три? Адже рішення було несподіваним, а сам він був незібраним. У такому стані прийняти раціональне рішення неможливо. І яке могло бути раціональне рішення?

* * *

Фредерік пропустив два заняття, щоразу приносячи свої вибачення, і розпитував про успіхи, яких Мідхат досяг з часу останнього заняття. Мідхат, наполегливо тренував усі п’єси з книжки.

— Звісно, не досконало, — додав він. — Є помилки та недоліки. Але я відчуваю, що мені потрібен час.

— Скільки годин на день ви тренуєтеся? — спитав у нього Фредерік.

— Шість годин, — відповів Мідхат. — З десятої до першої зранку і з третьої до шостої ввечері.

Фредерік зауважив, що шість годин це забагато часу на практику й зупинив гру свого учня:

— Чудово. Не треба догравати п’єсу — одного, двох фрагментів з кожної достатньо. Так програємо всі п’єси.

Нарешті дійшли до останнього твору.

— Відкладіть цю книжку, і почнімо працювати з іншою. Ось у цій книжці ви знайдете уривки з творів найвидатніших майстрів, — сказав він, і поклав перед ним партитуру. — П’єси, звичайно, простенькі, але це підніме вас на вищий і приємніший рівень. Хочу подивитись, як ви із цим впораєтесь.

З уривком «Ранкового настрою» Ґріґа Мідхат впорався з легкістю. А ось «Ода радості» Бетговена в Дев’ятій хоровій симфонії давалася з важкістю й на третьому рядку він запнувся. Потім він пройшов уривок із П’ятої симфонії Чайковського, ця мелодія збереглася в його пам’яті з часу Саїди Айші й особливо подобалася, бо він відчував Чайковського, і грав від душі, принаймні так здавалося. Відгук Фредеріка був обнадійливим.

— Є деякі недоліки та промахи, але загалом непогано. Непогано! — Учитель зробив паузу. — Ні, непогано мало сказано. Мушу визнати, що протягом цього уроку... саме цього уроку — я ошелешено слухав, як ви граєте, — і що я можу сказати? Відбувся якісний стрибок. Що сталося під час моєї відсутності?

— Мені приємно це чути, — відповів він. — Що сталося? Не знаю... але маю зізнатись, що весь тиждень був у депресії.

— Здається, депресія іноді може бути плідною, — сказав Фредерік. — У будь-якому випадку, диво трапилося з людиною, що вивчає музику у вашому віці. Але я не хочу, щоб ви зазнавались. Попереду ще довга-довга дорога. Ваші пальці стали гнучкішими, я помітив і приємно вражений, що, коли ви помиляєтесь і граєте не ту ноту, відразу це розумієте. Ви ніби знаєте, що музика вимагає досконалості. Це її мета. Проблема в тому, що коли ви граєте, немає шансів виправитися. Ви можете стерти слово або речення, якщо пишете, і продовжувати писати, але ви не можете зробити цього, коли граєте музику. Музика не має ласки й не дає можливості виправити помилку. Якщо ви помиляєтеся перед аудиторією, це катастрофа, і ви нічого не можете з цим вдіяти. Є також проблема часу. Я помічаю, що ви завжди прискорюєтесь... але я не хочу втручатись у ваші зусилля. Усьому свій час, і сьогодні досить задоволений, тож можу сказати: «Вітаю... Я щасливий, що навчаю вас».

І він простяг руку для рукостискання.

Фредерік не хотів зазнавання? Марнославство й екстаз оселились в голові. Він вийшов, але не пішов прямо додому, а неспокійно кружляв містом до світанку. Попереду на нього чекала довга дорога. Фрагменти, які він програвав, були призначені для дітей. Але якби він музикував на цьому етапі твори Бетховена? «Ода радості» в Дев’ятій симфонії була б ниткою Аріадни, що привела б до самого кінця твору. Він шукав її оригінальну версію, і міг би попросити вчителя послухати з ним довші та складніші уривки, а також попросити його пояснити гармонію та сонатну форму, в якій поставлена класична музика. І «Оду до радості», яка звучала наприкінці симфонії й була ключовою, адже вона несла з собою передвістя та добрі звістки.

Але замріяний у своєму небесному пурханні Мідхат не забував про земне тяжіння. Час від часу в голову лізло дражливе запитання: коли повертатися в Єгипет? Але нарешті він вирішив, що залишиться до тих пір, поки не зіграє останнього уривку з книжки класичних творів. Як би там не було.

Уранці він зателефонував і повідомив Сальмі, що вирішив залишитися у Відні ще на деякий час, і вона зраділа. «У такому випадку ми матимемо шанс зустрітися втрьох, перш ніж ви повернетеся на Батьківщину», — сказала вона.

* * *

Щоразу, коли Мідхат уявляв, як пальці професійних музикантів, — не кажучи вже про найвидатніших із них, — рухалися по клавішах, приходило розуміння, що мета оволодіти музикою — це все одно, що бажати дотягнутися до зірок. Він не ставив собі божевільну мету оволодіти музикуванням бездоганно, але грати на пристойному рівні було недосяжною метою. Скажімо, коли він повернувся до п’єси з кількома рядками, які грав напередодні, чомусь здавалося, що грає її вперше. Що це означало? Що він був недостатньо музично освічений? Можливо, пам’ять ослабла в середньому віці, чи мозок був настільки забитий знаннями та турботами, що важко було охопити щось нове? Чи якесь таємниче почуття провини відлякувало наважитися пірнути у світ музики? Він був злочинцем чи завойовником? Чому музика не піддавалася йому? Хіба ця інтелектуальна розкіш надмірна? Мідхат гадав, що зіткнувся з силою, що намагалась приборкати його, коли він хотів звільнитися. Йому потрібно було подолати цю силу, переїхавши із села до міста, і коли Салем намагався придушити його свободу, і коли дружина обмежувала його в усьому, а він не був достатньо сильний, щоб чинити опір. Або це були пожадливості тіла? «Але тіло слабке». Може, настав час потонути і згнити?

Саме про це він думав, блукаючи кімнатою взад-вперед, аж раптом телефонний дзвінок вивів його із замріяного стану й примусив кинутися до слухавки, з надією, як завжди. Нарешті до нього прийшов порятунок. Зараз Нахед прийде й урятує його від турбот. Він би повідав їй, музикантці, про свої переживання, і, можливо, вона принесла б йому якусь втіху. Але телефонувала не Нахед. Мідхат почув жіночий голос.

— Привіт, Нахед, — сказав він.

Сальма відповіла йому.

— Це Сальма, Мідхате. Як справи?

Збентежено відповів: «Добре. А як ви»?

— Ви очікували дзвінок від Нахед, чи не так?

— Ваші голоси дуже схожі.

— І це не дивно, — відказала вона. Після деякої паузи вона продовжила: — Мідхате, мені нудно, терпіти не можу сидіти вдома сама. Ви можете прогулятися зі мною сьогодні ввечері?

Збентежений, він вагався. Він не