Руїни бога - Кейт Аткінсон

Тоді він і зрозумів, що колись настане день розплати.

*

Інколи німецьким винищувачам вдавалося на зворотньому шляху затесатися до потоку бомбардувальників над Північним морем — це був особливо підступний прийом. Вони збивали літаки, коли ті прямували додому чи навіть заходили на посадку, коли до безпеки було рукою подати. За кілька тижнів після битви за Гамбург «К-Квіні», яка вже кілька місяців успішно ухилялася і втікала від нападників, нарешті підбили при поверненні з рейду на Берлін.

Шлях із Великого міста був тяжкий і довгий, вони заморилися і змерзли. Шоколад уже з’їли, каву випили, таблетки для бадьорості проковтнули — тож червоні вогні на шпилі церковці у найближчому до бази селі відзначили з великою полегшею. Мабуть, вогник там закріпили, щоб ніхто не врізався у шпиль, але вони завжди сприймали його як маяк, що вів додому. Злітну смугу підсвітили, життєрадісна дівчина з допоміжних сил у контрольній вежі дала їм дозвіл сідати, та щойно вона вимовила ці слова, як підсвітка згасла, база поринула у пітьму і пролунав сигнал про наближення ворога.

Тедді вимкнув вогні «К-Квіні» і рвонув стерно, щоб знову набрати висоту. Треба летіти деінде, світ за очі — перед ними промайнули сигнальні вогні, кулеметники заволали щось про ворога, але, здається, поняття не мали, де той, і сипнули в небо свинцю навмання. Вони йшли надто низько, щоб зайти у штопор, і надто повільно, аби почати викручуватися — може, краще сяк-так приземлитися, сісти абиде.

Та щойно він прийняв рішення, як винищувач обстріляв «К-Квіні». Мабуть, влучив у шассі, бо вони приземлилися на одне колесо й перевернулися, задерши одне крило й прооравши землю другим, — зісковзнули зі злітної смуги та проревіли полем, а потім врізалися в дерево, якого, готові були заприсягтися, там зроду-віку не стояло, а тепер воно виявилося достатньо реальним, аби перевернути їх, як велетенську комаху, і світ всередині «К-Квіні» раптом став догори дригом.

*

З-за Тедді долинали стогони, але як у людей, що їх покидало, побило й поколошматило, а не смертельно поранило. Лунала норвезька лайка. Мовчав лише Кіт. Сенді Ворзінґтон і їхній кулеметник із Ньюкасла копняками відкрили нижній — тепер уже верхній — люк і допомогли витягти його назовні.

Коли вони повилазили з перевернутого літака, вогні уздовж злітної смуги загорілися знову — Тедді з подивом відзначив, що вони не вилетіли за межі бази, й до них уже мчали пожежники і швидка. Як не зважати на те, що вони були догори дригом, чи, може, саме через це, приземлення видалося справжнім чудом. За цей «відважний чин» до вінегрету стьожок на його формі додали ще одну, яка пасувала до хреста За льотні бойові заслуги.

Кіт втратив багато крові — його зачепило кулею ще в повітрі. Він поринув у смертну тишу, тільки очі були привідкриті, а мізинець сіпався. Останніх слів він їм не сказав. «Що ж, щасти вам».

Коли Кіта опустили на землю, Тедді взяв його на руки і незграбно обійняв — така от брутальна П'єта. Щастя Кіта вже не навиворіт, а фігове, як у всіх. І воно саме вичерпалося. Тедді знав, що довше кількох секунд той не протягне, і зауважив, коли палець перестав сіпатися, а очі згасли — шкода, не зумів придумати, що би сказати Кіту, аби тому не так гірко було покидати життя. Хоча що тут скажеш?

Повернувшись до своєї кімнати, Тедді стягнув скривавлену форму і вигріб все із кишень. Цигарки, срібний зайчик і запізно зроблена світлина з Ненсі і псом на променаді. Згори на ній ще не висохла Кітова кров. Так світлина стала реліквією. Коли внучка спитала про цю пляму, він сказав, що то просто чай — не тому, що їй було б нецікаво, а тому, що це особисте.

Він приховував почуття від усіх, крім пса, — притисся лицем до його кошлатої шиї, щоб заглушити емоції. Пес якийсь час потерпів, а тоді випручався з обіймів.

— Вибач, — сказав Тедді і взяв себе в руки.

*

Проте до цього лишалося кілька тижнів, це ще чекало на них у майбутньому. Нині, у теперішньому, в Королівському Альберт-холлі, Бетховен обплітав Тедді незбагненними чарами.

Тедді постановив просто слухати музику, не намагаючись увібгати її в слова, тож коли почалася четверта частина й заспівав баритон Рой Гендерсон («О Freude!»), волосся на загривку встало дибки. На сусідньому сидінні Урсула тремтіла від почуттів, як напнута струна, як птиця, готова щомиті здійнятися із землі. Наприкінці останньої частини, коли велич хоралу стала майже нестерпна, Тедді раптом здалося, що мусить тримати сестру, щоб вона не піднялася в повітря й не полетіла геть.

*

Вони вийшли з Альберт-холлу у вогке надвечір'я й довго мовчали, доки навколо збиралися сутінки.

— Це нумінозне, — сказала Урсула, нарешті вриваючи мовчанку. — У світі є божественна іскра — не Бог, у Бога ми вже награлися, але ж є щось. Може, це любов? Не дурна романтична любов, а щось глибше?..

— Може, у нас на це навіть слів немає. Ми хочемо всьому знайти імена. Може, саме тому все й пішло не так.

— «Як саме чоловік назве кожне живе сотворіння, щоб воно так і звалось». Влада над усім виявилася страшним прокляттям.

Після — потім-бо виявилося, що «після» на Тедді таки чекало, — він вирішив, що спробує бути добрим. Нічого кращого він не міг. Нічого іншого він не міг. Може, справа таки була в любові.

1960

Малі й забуті безіменні дії добра й любов

Почалося все з того, що в неї жахливо розболілася голова просто серед навчального дня. Вони тоді ще не переїхали до Йорка — Ненсі викладала в середній школі в Лідсі. То був похмурий зимовий понеділок із кусючим вітром зі сходу і скупим сонячним світлом.

— Щось я поганенько почуваюся, — сказала Ненсі, коли Тедді за сніданком зауважив, що вона «трохи стомлена».

Після обіду вона пішла у медпункт, і шкільна медсестра дала їй дві таблетки аспірину, але вони не подіяли. Вона відмінила перший урок і натомість лягла у медпункті.

— Схоже на мігрень, — авторитетно заявила медсестра. — Полежіть у темряві, відпочиньте.

Так вона і зробила, скрутившись на незручній кушетці, накритій гризучою червоною ковдрою, — зазвичай там лежали дівчатка-підлітки, у яких болів живіт під час місячних. Десь за півгодини вона з трудом сіла і виблювала просто на ковдру. — Господи, вибачте, —