Руїни бога - Кейт Аткінсон

Там був пишномовний радник муніципалітету з дружиною й адвокат, який описав себе як «старосвітського старого парубка» і, здається, набивався Сильвії в кавалери. Була там підстаркувата вдова, яка весь час скаржилася, особливо на те, як війна ускладнила їй життя, — і, нарешті, «чоловік божий», як його описала Сильвія. Це був не просто собі священик, а цілий єпископ — священослужитель вищого сорту. Він був якийсь єлейний, що Тедді й не здивувало.

Вони саме пили херес із крихітних чарочок (і чоловіки теж), коли Сильвія сказала Кітові й Тедді:

— Ви мабуть, хотіли пива?

— Я б не відмовився, місіс Ті, — сказав Кіт тоном доброзичливого австралійця.

Сильвія, здається, зібрала героїв банальної комедії. Зазвичай їй не ставало терпцю на таке міщанське товариство, тож Тедді не міг збагнути, чого це вона раптом вирішила збагатити своє коло знайомств достойниками місцевої парафії. Він запідозрив, що мати просто хотіла ним похизуватися, допіру тоді, коли вона почала тицяти цим самим достойникам у його медалі й вихваляти його «героїчний чин», хоча він їй майже нічого не розказував про свої «чини», і героїчні, й не дуже. Він не знайшовся, що сказати, коли вони попросили розповісти про «відважні подвиги», тож це Кіт врешті розважав їх комічними розповідями про їхні вилазки, так що війна перетворилася на низку зухвалих авантюр, подібних до пригод Авґуста.

— Та все ж, — перебив старий парубок, який прагнув чогось брутальнішого, — війна — це вам не тільки гульки. Ви ж бомбардуєте фріців.

— Так, честь вам і хвала, — помпезно сказав радник муніципалітету. — Ви всипали їм перцю. Гамбург — це великий успіх Королівських повітряних сил, правда ж?

— Молодці, хлопці, — докинув єпископ, піднявши чарку, як для тосту. — Тепер розбомбіть решту.

Що, всіх? — подумав Тедді.

«Мушу тебе попередити, — писала Урсула, — що свиню закололи». У Лисячому закуті з’явилося кругленьке рожеве порося, Тедді бачив його кілька разів. Свиня йому подобалася. Вона була без претензій, тихо собі трюхикала й нюшила в абияк сколоченій загорожі, вдячна за будь-які об’їдки. Тепер, виявляється, бідаху переробили на бекон, сосиски, шинку та інші продукти, на які свиням судилося перетворитися, коли їхня історія добігає кінця. Підприємлива Сильвія свого не прогавить.

Запропоноване меню виглядало так: свиняча ніжка, запечена з овочами з саду та яблучним соусом із торішніх яблук, і пудинг, яким вони завдячували натрудженим курам. Тедді мимоволі згадувалася свиня, ще жива, ще при чотирьох міцних ногах.

— Усе своє, з Лисячого закута, — гордо повідомила Сильвія, — від свинини на столі до яблук і варення в пудингу.

Може, вона хизувалася тим, як веде господарство, перед старим парубком. Чи перед єпископом. Тедді не міг уявити, щоб мати знову вийшла заміж. Вона рішучим самовдоволеним кроком увійшла до середнього віку й тішилася тим, що тепер може настояти на своєму.

— Цей запах піднімає дух, — сказав єпископ, принюхуючись до печеної свинини своїм витонченим єпископським носом.

— Ви молодчина, що так все тут облаштували, моя люба, — сказав Сильвії правник, допиваючи херес і з надією роззираючись у пошуках карафки.

— Жінкам, які тримають домашній фронт, час медалі давати, — пробурчала дружина муніципального радника, — за нашу винахідливість, як не за те, скільки ми всього мусимо терпіти.

Від цієї зауваги підстаркувата вдова знову розбурчалася («О, скільки ми терпимо! І не кажіть»).

Тедді стало жарко і неспокійно.

— Перепрошую, — сказав він, відставляючи кухоль пива.

— Усе гаразд, друже? — спитав Кіт, коли він проштовхнувся повз нього.

— Просто хочу подихати свіжим повітрям.

— Покурити пішов, — він почув, як Кіт пояснює іншим його відсутність.

Тедді посвистів псові, який чекав надворі, зосереджено розглядаючи курей (у дротяній в’язниці ті були в безпеці). Слухняний до останнього Щасливчик рушив за Тедді алеєю.

Пес прослизнув під ворітьми молочної ферми і, приголомшений, завмер, побачивши корів.

— Це корови, — повідомив Тедді і додав, коли пес розгавкався: — Вони тебе не скривдять.

Пес був нервовий і зухвалий — таке поєднання непокоїло незворушних корів, тож Тедді забрав Щасливчика від гріха подалі.

*

Гамбург-бо справді був «великим успіхом», — подумав він. Над Північним морем стояла ідеальна льотна погода, а німці заглушили не ту систему радіонавігації, тож навігаторам навіть вдалося точно визначити координати цілі. (Давай поговоримо про щось цікавіше за механіку бомбардування).

Після довгої подорожі над неозорою пітьмою Північного моря узбережжя Німеччини принесло полегшу — їхні пастирі із загонів, що прокладали маршрут, скидали перед ними маркери, золоті свічки, які вишукано вигравали і скрапували на землю, вказуючи їм ті тісні ворота, збираючи і штовхаючи їх до тієї вузької дороги, де мають скинути бомби. В інструктажі їм наголосили, що потік бомбардувальників мусить бути густий, і то не лише для точності бомбардування, а й для того, щоб «Віндоу», яке вони використовували вперше, захистило чимбільше літаків. Щодо загадкового «Віндоу» був певний скепсис — на інструктажі могло здатися, що їхні мудрагелі Святий Грааль винайшли, — але пост фактум екіпажі лишилися шалено задоволені. «Віндоу», така собі алюмінієва стружка, стала новою «таємною зброєю».

Частину літаків уже обладнали спеціальними відсіками, проте «К-Квіні», як і більшість, скидала «Віндоу» з люків для сигнальних ракет. Робота була така, що ворогу не побажаєш, — Тедді послав до мерзлого фюзеляжу невдоволеного Кіта, який, навантажений переносним балоном кисню, ліхтариком і секундоміром, мав сидіти над люком для сигнальних ракет, що 60 секунд знімати гумку з громіздкого пакунка і скидати з літака чергову партію стружки. Але ж яка то краса — довгі сріблясті стрічки сипалися на землю і збивали з пантелику німецькі наземні радари, так що їхні винищувачі не могли зорієнтуватися і знайти бомбардувальники. Вони бачили, як безцільно розтинають небо промені прожекторів: блакитні головні промені безпорадно завмерли. Німецьким системам протиповітряної оборони ні у що було цілитися, тож, коли вони досягли міста, їх зустріли лише снаряди, послані вгору у сліпій надії, як феєрверки у ніч Гая Фокса. Вони дісталися до цілі без значних втрат.

А що за план! 2300 тон бомб і понад 350000 запалювальних боєприпасів за годину. Це світовий рекорд. Перші сигнальні вогні блиснули над містом фонтаном золота і багрянцю, а за ними сипнули прегарні зелені іскри, мов на чорному небі виблискують кунштовні феєрверки. До кольорових вогнів долучилися короткі яскраві спалахи бризантних зарядів і більші, довші вибухи двотонних «пиріжків» — запалювальні боєприпаси дощем лилися на місто у чарівливому білому мерехтінні.

План був такий: більші бомби позривають дахи, а від запалювальних боєприпасів почнеться