Руїни бога - Кейт Аткінсон
— Усе дуже сумно. Вона щойно довідалася, що її племінник — він у армії — загинув у Північній Африці. Міс Вольф просто чудова людина, справжня зірочка, і свято вірить, що музика зцілює. Її дуже потішило б, якби вона мала нагоду послухати серед війни Бетховена, особливо такого Бетховена.
Якого це Бетховена? — здивувався Тедді. Він прочитав програмку. Дев’ята симфонія. Симфонічний оркестр BBC з Александрійським хором, диригує Адріан Болт.
— Alle Menschen werden Brüder, — сказала Урсула. — Думаєш, це можливо? Може, колись у майбутньому? Ну, щоб усі люди стали братами? Люди — і то здебільшого чоловіки — убивали один одного, відколи тягнеться світ. Відколи Каїн розтрощив Авелеві череп каменюкою, чи що там він йому заподіяв.
— Думаю, Біблія не вдається в такі подробиці, — сказав Тедді.
— У нас племінні інстинкти, — вела далі Урсула. — Усі ми в душі примітивні, й тому треба було винайти Бога, щоб служив би голосом совісті, а то ми всі один одного перебили б.
— Саме цим ми зараз і займаємося.
Зала стрімко наповнювалася, люди протискалися углиб, їм кілька разів доводилося совати коліна вбік, щоб пропустити інших слухачів. Внизу натовп гречно штовхався, щоб зайняти чимкращі місця.
— Гарні місця, — сказав Тедді. — Мабуть, той, хто подарував тобі квитки, дуже тебе любить.
— Гарні, але не найкращі, — сказала Урсула, яку його заувага дуже розсмішила. І раптом додала, що вивело його з рівноваги: — На минулому тижні сильно бомбили.
— Так.
— Думаєш, Гамбургу кінець?
— Так. Ні. Не знаю. Мабуть. З висоти у шість кілометрів мало що видно, тільки вогонь.
Хор почав займати свої місця.
— Вони зазнали значних втрат, — продовжила Урсула.
— Хто це вони?
— Люди. Мешканці Гамбурга.
Тедді не думав про них як про людей. Це були міста, заводи, залізничні вузли, військові бази, доки.
— Ти інколи сумніваєшся? — наполягала вона.
— У чому?
— Ну, в тому, чи треба килимове бомбардування.
— Це що таке?
Він уже чув цей термін, але ніколи над цим не замислювався.
— У цих неперебірливих нальотах цивільне населення, невинні люди стають законною здобиччю. Тобі не стає від цього… незручно?
Він обернувся, приголомшений її прямотою. («Незручно?»).
— Цивільне населення — це не наша ціль! Не буває такої війни, де б ніхто не гинув. Ми маємо знищити їхню промисловість, їхню економіку, якщо хочемо перемогти. І їхнє житло, якщо інакше не можна. Я — ми — робимо те, що нам наказали, аби захистити нашу батьківщину, нашу свободу. Ми ведемо війну проти запеклого ворога й ризикуємо життям під час кожного вильоту.
Він відчув, що переходить на пропагандистські штампи, і роздратувався, радше на себе, ніж на Урсулу, бо вона точно розуміла, що таке обов’язок, краще, ніж будь-хто.
«Тепер розбомбіть решту», — сказав учора Сильвіїн єпископ.
— І що взагалі значить «невинні»? — не вгавав він. — Робітники фабрик, що виробляють бомби — вони невинні? А кулемети, літаки, а сталь, а підшипники, а танки? А як же гестапо? А як же Гітлер? — Тепер він точно перейшов до гіпербол. — Не забуваймо також, що це німці розв’язали війну.
— Думаю, її розв’язали ми — у Версалі, — прошепотіла Урсула.
Тедді зітхнув — він уже пожалкував, що так різко зреагував. Ця пані, по-моєму, забагато протестує.
— Інколи я мрію повернутися назад у часі й застрелити Гітлера, а краще придушити його в колисці.
— Але ж тоді, — сказала Урсула, — тобі довелося б весь час повертатися й розплутувати клубки історії, доки не дійшов би до Каїна й Авеля.
— Чи до яблука.
— Ша, — прошипів хтось, коли перший скрипаль зайняв своє місце.
Вони приєдналися до оплесків, раді, що розмову вдалося завершити. Урсула поклала долоню йому на руку і прошепотіла:
— Вибач. Я не втратила віри у цю війну, просто хотіла дізнатися, як ти почуваєшся. Чи ти в порядку.
— Звичайно, в порядку, — Тедді був вдячний, коли нарешті вийшов Болт і все заглушили оплески. Запала глибока тиша.
*
Урсула мала б його привітати, а не розводити сумніви. Повітряні сили вважали операцію «Гоморра» величезним успіхом. Це був поворотний момент, який має підштовхнути війну до завершення й допомогти тим загонам, тій піхоті, якій колись доведеться знову висадитися на європейській землі й боротися аж до кінця. «Добре бомбардування», — записав їхній бортмеханік Джефф Смітсон у бортовому журналі. «Великий успіх», — сказав учора правник, чекаючи на ласий шматок бідолашної свинки.
Екіпаж задоволений, — подумав Тедді, позираючи на сестру, яка повністю поринула в музику. Мабуть, усі задоволені?
Згодом, уже значно пізніше, задовго після завершення війни, він дізнався, що це був «вогненний смерч». Раніше він цього поняття не чув, принаймні під час війни. Він довідався, що їх зумисне посилали на житлові райони. Що люди варилися заживо у фонтанах, пеклися по підвалах. Вони згорали заживо, задихалися, перетворювалися на попіл і горілий жир. Вони прилипали, як мухи до липкої стрічки, коли намагалися перетнути розплавлений асфальт вулиць, де жили. От вам і добре бомбардування. («Око за око», — сказав Мак на зустрічі ветеранів. Доки зрячих узагалі не лишиться? — подумав Тедді). Гоморра. Армагеддон. Старозавітний Бог гніву та помсти. Раз вони почали, треба йти до кінця. Гамбург був не поворотним моментом, а підготовчим етапом. Він призвів до Токіо, до Хіросіми, а потім стало вже не до розмов про невинність, коли можна натиснути кнопку на одному континенті й стерти з лиця землі тисячі людей на іншому. Принаймні Каїнові треба було дивитися Авелеві в лице.
Коли бомбардувальники повернулися вночі у вівторок, місто ще палало — внизу простягалося безкрає пекло, осяйний вогненний килим вкривав землю, душачи все внизу.
Здавалося, вони летять над величезним вулканом, над полум'яним серцем пекла, звідки час від часу долинали вибухи. Місто в руїнах. Ця лють, ця страшна і велична краса майже повернули Тедді вірші. Як середньовічний кінець світу, — подумав він.
— Навігаторе, ти поглянь, — сказав він, виманюючи Сенді Ворзінґтона з-за завіси. — Ти такого більше ніколи не побачиш.
Кітові вже не треба їх скеровувати — полум’я було видно за багато кілометрів, і коли вони долетіли до киплячого вогненного котла, він кинув:
— То що, підкладемо дрівець у багаття, командире?
Смердючий стовп густого диму майже сягав літака, і вони відчували, як знизу пашить нестерпним жаром. Вони чули запах диму навіть крізь кисневі маски — і ще чогось неприємнішого. Коли вони приземлилися на базі, виявилося, що вікна «К-Квіні» затягнуло тонким шаром сажі.
Від диму й сажі годі було сховатися навіть на висоті у кілька кілометрів. А той інший запах,