Руїни бога - Кейт Аткінсон

— Доки вони не скажуть мені діагноз, нікуди він не піде, — сказала вона Беї по телефону. — Вони щось недоговорюють, і я не знаю, чому.

Вона знала, як то бувало у складних випадках. Лікарі казали правду чоловікові, дружині, братам і сестрам, навіть друзям, усім, крім самого пацієнта, щоб той «вів нормальне життя». У Блетчлі-парку вона познайомилася з жіночкою із Жіночих допоміжних сил BMC, такою собі Барбарою Томс, приземленою, непоказним лещатком у системі. Скільки ж там було таких лещаток! Ненсі була більшим лещатком — дешифрувальниця, своя серед хлопців. З меншими лещатками вона зазвичай не перетиналася, але Томс теж грала вдома у нетбол, тож вони спробували створити команду у Блетчлі (не вдалося). (У Кембриджі Ненсі грала в команді університету). Наприкінці війни Ненсі навіть виділили окремий стіл — вона була замначальника відділу. Вона всіх їх знала — і Тюринга, і Тоні Кендріка, і Пітера Твінна. Їй подобався той потаємний, прихований, самодостатній світ, проте вона завжди розуміла, що він минущий, що «все повернеться в норму». Куди ж воно дінеться.

У бідолашної Барбари виявили рак — «неоперабельний і швидкий». Ще й жіночий — її значно менш приземлена мати соромилася обговорювати таке в деталях. Місіс Томс розповіла про це співробітниці Барбари, і незабаром про це знали всі у відділі. Всі — крім самої Барбари. Вони пообіцяли місіс Томс не видавати таємниці: так порадили лікарі, щоб, як вона пояснила, «не затьмарювати їй останні дні». Бідолашна дівчина працювала, доки могла, а тоді поїхала додому помирати в невіданні й надії на зцілення.

Ненсі вже встигла забути про Барбару, коли прийшов лист від місіс Томс — та повідомляла, що донька померла, і її вже поховали: «Похорон був тихий. Вона не знала, що діється, втішає хоч це». Дурня! — подумала Ненсі. Якби в неї знайшли якусь смертельну хворобу, то вона не хотіла б, щоб це від неї приховували — вона хотіла б знати напевно. Власне, вона хотіла б, щоб усе було навпаки — щоб вона знала про хворобу, а її близькі й рідні — ні. Навіщо «затьмарювати» життя Тедді й Віолі?

— Ти маєш сходити до когось на Гарлі-стріт, — порадила Бея. — У мене досі є контакти у медичному світі.

Після війни Бея побралася з хірургом, але шлюб виявився нетривким («Думаю, я не створена для шлюбу»).

— Я дізнаюся, хто в цій царині найкращий, щоб тобі не забивали дарма баки. Але ти маєш розповісти про це Тедді.

— Розповім, обіцяю.

*

Вона ледь не померла при пологах і тому думала, що більше нічого страшного з нею не станеться. Може, саме тому вона так пізно спохопилася, а все почалося давно. І то в мозку! Якби ж то у грудях, руці, оці. Навіть якби їй судилося померти молодою, бодай зберегла б розум до кінця. Інколи, виснажена роллю дружини й матері, Ненсі думала, що любов зіпсувала їй життя. Віола вирвалася з її лона на хвилях люті, а Тедді завжди всміхався, навіть якщо сердився.

Коли вони тільки в'їхали в цей будинок, перед ним красувався кущ бузку, але Тедді зрубав його першого ж квітня, коли той саме квітнув і пах.

— Але чому? — спитала вона, а потім по очах зрозуміла, що це спогади з війни — його гріхопадіння — і нічого він не пояснить. Війна Тедді — єдина таємниця, яку вона не зуміла дешифрувати. Господи, але ж надворі 60-ті, — інколи думала, коли їй уривався терпець. Вона так стомилася. Вона стільки часу гає на те, щоб підбадьорювати й підтримувати всіх — і Тедді, і Віолу, і своїх учнів. Мовби вона досі капітан команди з нетболу.

Тедді — не єдиний, хто пожертвував кількома безцінними роками життя. Вона закінчила Кембридж з відзнакою у 36-му, була серед найкращих студентів, отримала премію імені Філіппи Фоусетт, її відібрали й завербували до Урядової школи кодування та шифрування навесні 40-го. Вона пожертвувала блискучою кар’єрою заради війни, а потім — іще раз, уже заради Тедді й Віоли.

*

— Я поїду в Лайм, допоможу Ґерті переїхати.

— Гаразд. Це дуже ласкаво з твого боку, — сказав Тедді.

— Та ми тільки запакуємо дрібні предмети, посуд, прикраси, все таке. Це на кілька днів. Я подумала, що приємно буде провести трохи часу разом, лише удвох.

За день після її повернення прийшла листівка від Ґерті — акварель із віолами («Улюблена, як пам’ятаєш, мамина квітка»). Ненсі вже цього не пам'ятала, але все одно назвала доньку Віолою: через Шекспіра, а не через маму. Як вона могла це забути? Бодай не пам'ятала цього свідомо. Що з часом забуде Віола? Ненсі раптом поринула у відчай. Якби ж то мама ще була жива. Так почуватиметься Віола, коли втратить її. Це нестерпно. У Ненсі на очах виступили пекучі сльози. Вона витерла їх і наказала собі зібратися.

Вона прочитала листівку: «Я подумала, що треба тобі написати. Тедді дзвонив і шукав тебе, коли ти була “тут”, — сподіваюся, я відмазалася, вдала, що я геть роззява. Мила, може, розповіси йому, що відбувається? (Я ні в що не втручаюся, просто кажу). З любов’ю, Ґ. PS. То що ви вирішили з комодом?»

*

— Ти мусиш йому розповісти, — сказала Міллі. — Правда мусиш. Себто я тебе прикрила, сказала, що щойно посадила тебе на потяг, і все таке, і що ми прекрасно відпочили на озерах, проте рано чи пізно Тедді все одно дізнається.

Ненсі звернулася по допомогу до сестер, а не до чоловіка — постійно говорила як не з однією, то з іншою. Вона могла перекласти цей тягар на сестер, а на Тедді — не могла. Він не наївний і, мабуть, навіть щось підозрює, проте вона не збиралася нічого йому казати, доки не отримає остаточний результат. У душі вона завжди лишалася математиком із непохитною вірою в абсолют. А при найгіршому сценарії — що менше часу йому доведеться страждати, то краще.

— Ненсі, ти мусиш йому розказати.

— Розкажу, Міллі. Звичайно, розкажу.

*

Може, Ненсі й не їздила ані в Дорсет, ані на озера, але в Лондоні Бею таки навідала. Щоправда, вони не по виставках і виставах вештали, а сиділи з віскі на дивані в доволі богемній квартирі у Челсі, де Бея знімала кімнату. Пляшку принесла Урсула, яка сиділа поруч із Ненсі:

— Я вирішила, що нам знадобиться щось міцніше, ніж чай.

— У мене завжди є