Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
— І справді, — промовив молодший з гостей, — це велике лихо, що ви під час війни не маєте вождя… Ми багато країв проїхали — від Дунаю до Лаби і Одри, а не бачили жодного, де б не було князя або короля, вождя або воєводи. Сакси і франки з усіх боків натискають на нас, і треба оборонятись від них, — або, як бодричі, підтримувати їх і виступати проти своїх, або об'єднатися зі своїми, і проти них стояти… Інакше землі наші захоплять… Чого ж це ви, — запитав гість, — не можете обрати собі вождя?..
— Тому, — сказав Сцібор, — що кожен з нас хотів би ним бути і кожен боїться, щоб той, хто стане князем, не утискував його.
Молодший з гостей замислився.
— Якщо знатні не можуть дійти згоди, — сказав він, — тільки тому, що заздрять і бояться один одного, то чому б вам не вибрати з-поміж себе убогого, малого й усіма поважаного чоловіка і не зробити його князем?
Всі замовкли, вражені тим, що чужинці давали таку ж саму пораду, як і боже пророцтво. І вони перезирнулися, а Сцібор запитав:
— Це й вам підказали боги, щоб ми малого обрали?
— Ні, — відповів молодший, — але хто жив в убозтві і був смиренним і чесним, той і, ставши князем, зуміє справедливим бути…
А старший сказав:
— Убогим є й той, хто під час пострижин сина свого приймав у себе нас; ви ж усі шануєте його. Чому б йому не стати вашим князем?.. Для цього в нього вистачить розуму.
— П'ястун!.. — загукали старійшини. — П'ястун!..
І ніби тепер прозріли вони. Всі почали говорити про нього, хоч серед кметів він був одним з найубогіших.
Вже наближалась ніч, і чужинці, попрощавшись, поїхали, щоб завидна влаштуватись на ночівлю.
Люди ще довго радились, але вже без гармидеру, а дехто, сівши на коня, прямо звідси вирушив до П'ястуна. Старий саме стояв біля воріт, зустрічаючи коней, що поверталися з поля і весело іржали, побачивши господаря. Він спостерігав, як до матерів тиснулись лошата, як підстрибували й кусалися між собою жеребчики. З того часу, як завітали до нього двоє чужинців і скинуто було Попелька, якісь дивні, невеселі думки не давали йому спокою. Сцібор, Болько і хтось із Мишків, під'їхавши до воріт, позлазили з коней, увійшли в подвір'я й привіталися зі старим господарем.
— Я радий гостям, — весело промовив він, — заходьте, відпочиньте під моєю стріхою… тільки-от почастувати майже немає чим. Дома в мене порожньо, поки щось знайдуть, хлібом поділимось. Чи хоч із доброю новиною їдете? Вже обрали князя?
Гості перезирнулгісь і зітхнули.
— Ні, ще не обрали, — свободи в нас надто багато. Тим часом неситі поморські вовки наш край спустошують, а ми не можемо оборонитись від них… Дихнути не дають Лешки, що позоставались живі, знов і знов стягують проти нас ворожі війська… А ми час марнуємо.
Раптом у розмову встряв Болько:
— А ви все доглядаєте свої борті і не хочете на раду йти з нами?.. А ваше мудре слово мало б серед людей велику вагу.
— Що може зарадити слово там, де вже кров говорила, та й тієї не послухали? — тихо озвався П'ястун. — Я чоловік собі малий і вбогий…
Зачувши з його вуст слова, які збігалися з пророцтвом Візу на й порадою чужинців, гості перезирнулись. Ніби сама доля промовляла його вустами:
— Я чоловік малий і вбогий!
Їх пройняла якась тривога, здавалося, така вже була воля небес і богів, щоб він, а не хто інший, був обраний князем.
— Завтра, — вигукнув Болько, — останній день нашого віча… Не може бути, щоб ви не пішли з нами. Ми прибули до вас, і ви мусите прийти… всі вас кличуть… Якщо не прийдете, віче знову розійдеться, почнуться нарікання…
Старий нічого не відповів.
Вони отак сиділи, зітхаючи, коли поріг переступив блідий і ослаблий Доман, що саме повертався з Ледниці. Кмети без упину розпитували, як йому вдалося втекти й залишитись живим. Не хотіли вірити, що він доплив до острова. Розпитували про поморців та їхні сили, про Лешків та німців, — як вони були озброєні і чи не загрожують їхньому краєві. Доман відповідав на всі запитання, намагаючись надихнути присутніх жадобою помсти, що бурувала в його серці. Розпалившись, кмети почали здіймати вгору кулаки. Доман закликав якнайшвидше обрати вождя, бо навіть з поганим буде набагато краще, ніж без нього.
— Якщо незабаром не оберете його, — додав він, — то кожен буде думати тільки про себе. Згуртуються збройні загони, і хто відчує себе сильнішим, скрутить іншому в'язи. Я й сам зберу своїх усіх до одного, і хай лежать облогом поля, хай здихають і гинуть від зграй вовчих стада І нам треба йти на тих, хто хоче нас поневолити. Треба увірватися в їхнє гніздо й видушити це плем'я, щоб раз і назавжди встановити мир і спокій.
Довго отак розмовляли біля вогнища, потім полягали біля нього на землі й поснули.
Тільки-но почало сіріти, П'ястун тихенько приготував собі козуб, щоб уже йти в ліс, але Болько і Сцібор, помітивши це, взяли його під руки.
— Ви повинні сьогодні бути з нами, — сказали вони. — Цього жадає громада, а їй треба підкорятись. Хай і Доман їде, покаже рани й розповість, що бачив на власні очі.
Старий все ще намагався опиратися.
— Я більше годжусь до бджіл, аніж до віча, — сказав він.
Та це не допомогло. Всі навперебій переконували його, і він кінець кінцем мусив скоритись. Розбудили решту людей, і всі, посідавши на коней, поїхали до городища. А що П'ястунова челядь ще вдосвіта пішла собі працювати в поле і в ліс, з нею поїхав малий Земек, синок господаря; він мав стерегти батькову коняку.
Люди, що зібрались на віче, отаборилися коло вежі; з'їхалося їх цього дня чимало і все ще прибували й прибували. Згарища й руїни поросли травою, але подвір'я городища було так утоптане, що нагадувало тік, — тут безперервно збирався люд, намагаючись дійти згоди, однак і досі це нічого не дало. Чутка про наближення німців і небезпека нового нападу підганяли нетерплячих старійшин. Декотрі прибували зі скаргами, — їм уже поморці далися взнаки. Ці войовники найчастіше шукали заможних дворів і на них нападали, бо бідноті з її убогим майном легше було сховатись у лісі. Всі вже посідали кружка, коли під'їхали Сцібор, Болько, Мишко, П'ястун і Доман. Побачивши старця в простому сіряку, вони пригадали віщування богів і, з поваги до його сивого волосся, повставали з землі. Звільнивши місце йому, запросили до кола. І
