Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
— Я не чувся і не чуюсь на силі, — сказав П'ястун, — мене пойняла тривога. Зжальтесь наді мною! В убогому житті своєму я свідомий того, що роблю, якою доріжкою йду; а якщо ви наділите мене владою, то чи ж знаю я сам, як користуватимусь нею?
Його заглушили голосні вигуки:
— П'ястун! П'ястун!
Раптом юрба розступилася, і двоє незнайомців, яких він приймав у себе під час пострижин, постали перед ним. Усміхаючись, вони підійшли і вклонились йому в ноги.
Ми приїхали ще раз, щоб в ім'я єдиного бога мужа справедливого благословити.
Велика радість охопила юрбу. Залунали веселі крики. Мишки, які, мабуть, загодя приготували князівську шапку з пером, протиснулись крізь натовп і простягли її П'ястунові; молодший з гостей, перехрестивши старого, одяг її йому на сиву голову. І знову здійнявся гамір, залунали веселі голоси. Старець стояв замислений, майже смутний. А коли всі обступили його, він сказав:
— Ви бачили самі, що я не прагнув і не домагався влади. Звеліли взяти її, я й беру; використаю її на збереження ладу і підтримання справедливості, а якщо доведеться суворим бути, я буду суворим; пам'ятайте, що ви змусили мене до цього.
— Наказуй і прав! — залунало з усіх боків. — Хай буде так, як скажеш! Хай буде так!
Ще раз проголосили П'ястуна князем, і Сцібор, вклоняючись йому до колін, промовив:
— Піклуйся про нас, як дбав про бджіл своїх.
Навколо стояв радісний гомін. Побачивши, що в новообраного нема меча, Сцібор умить відв'язав свій і як знак влади власноручно привісив П'ястунові до паска. Хтось простяг йому білий жезл. Чужоземних гостей попросили благословити меч і жезл, і вони виконали це прохання: звели до неба очі, склали руки і щось зашепотіли собі під ніс. Натовп подумав, що вони — ворожбити, котрі прибули сюди здалека.
П'ястун все ще ніби боявся того, що сталося, й довго мовчав, не вірячи вухам і очам своїм. Нарешті прошепотів, звертаючись до юрми, що оточувала його:
— Хай здійсниться воля богів і ваша воля! Якщо ви вже мене обрали, то й повинні мені допомогти.
Всі обступили його, мов рідного батька, і дорікали, що втік від них і противився долі. Вперше, зібравшись в одному гурті, Лешки й Мишки одностайно і дружно закликали підтримати нового князя.
Тим часом прибіг П'ястунів синок, якого нарешті відпустили; упавши батькові у ноги, поцілував йому руки, потім скочив на коня і поспішив до матері з доброю вістю. Стара Жепиця стояла біля діжі, як ось ускочив Земек і з радістю їй розповів, що батькові одягли на голову князівську шапку, до пояса причепили меч та ще й білий жезл вручили в руку, і тепер усі вклоняються старому. Жінка розплакалась, заламала руки, відчуваючи, що закінчилось їхнє тихе й спокійне життя і починається повна тривог і складних обов'язків служба. Вмиваючись слізьми, вона пригорнула до себе дитину і, хоча не промовила жодного слова, можна було здогадатись, що не втіху, а смуток і клопіт бачила в недалекому майбутньому… Втерши фартухом сльози, вона поцілувала Земка в чоло і повернулась до діжі: треба було якнайшвидше напекти хліба.
В радісних і схвальних, як ніколи досі, вигуках проминула одна і друга година; потім старійшини рушили до городища раду радити, а може, й довідатись, які будуть розпорядження.
Насамперед, — промовив П'ястун, — усі, хто живий і дужий, повинні сісти на коней. Поки в нашім краї війна, немає нічого важливішого від неї. Отже, хто може, на коней! Старійшинам зібрати людей під станиці й привести сюди.
І люди голосно загукали:
— На коней!
Це було перше слово й повеління новообраного князя. Потім П'ястун окремо скликав старійшин, призначив раду, що мала перебувати при його особі, виділив воєвод по общинах та мирах.
У той час, як П'ястун віддавав серед руїн городища накази й розпорядження, хтось крикнув, що слід негайно обгородити згарище частоколом і відбудувати дім з численними палатами, бо ж як там не є, саме в них князю годилося б жити.
— Ні, — відповів П'ястун, — це нещасливе, погане місце; я не хочу оселятися там, де пам'ять про Хвостка й руїни могли б стати між мною й вами. Моє городище й нова столиця будуть збудовані там, де ми здобудемо першу перемогу. Хай оця порожня вежа навіки-віків залишиться свідченням того, як ганебно гине твердиня несправедливості… хай цей паскудний смітник заросте бур'яном!
Увечері П'ястун повернувся додому. Його супроводжувала численна юрма. Коли виїздив з городища, услід довго лунали прощальні вигуки. Благословивши нового князя, чужоземні гості, ніким не помічені, щезли з очей. Було наказано їх розшукати, але ніхто не бачив, як вони вислизнули і куди зникли.
Коли обраний князь у супроводі почту зупинився біля воріт селитьби, назустріч своєму панові вийшла з червоними від сліз очима Жепиця. Доля попередніх князів не на жарт бентежила її серце; вклонившись низенько до землі й обійнявши чоловікові ноги, вона зайшлася плачем.
— Милостива княгине, — мовив він, підводячи її, — готуй, що там у тебе є найкращого, хай челядь розставляє столи, щоб люди, які виявили мені таку честь, не пішли голодними з моєї хати.
Однак те, чого побоювався П'ястун, сталося б, як би кмети, почувши про обрання, не поспішили (щоб князь їхньої крові не осоромив, бо ж знали, що він був убогий) приїхати з дарами. Отож у нього в коморах тепер було вдосталь всілякого їства.
З усієї околиці, з сусідніх селитьб і хат зійшовся народ і, оточивши подвір'я, радісно вітав князя-бортника; люди вважали дивом дивним обрання нового князя, призначеного віщуванням, і тих двох чужинців проголосили посланцями богів. Розпалили багаття, мов у ніч на Купалу, і цей день усі вважали святом, бо приніс він із собою надію на мир і згоду… Цілу ніч, до самого світанку, бігала з запаленими смолоскипами молодь, розносячи радісну вість, і все нові й нові юрми кметів прибували вітати князя.
Потім по краї були розіслані віці, щоб усі, хто міг тримати в руці списа, зголосилися до свого воєводи разом з родиною й челяддю. Хапаючи й міняючи на пасовищах коней, парубки мчали з віцями від двору до двору, від хати до хати. В тихому раніш обійсті старого бортника тепер удень і вночі не змовкали людські голоси. Звідси вирушали призначені на місця тисяцькі, сотники, десятники і старійшини скликати і збирати людей. Не минуло й тижня, як тисячі молодих мужів отаборилися на березі озера. П'ястун