Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
— А-а! — промовила вона, коли очі її звикли до мороку, що панував у хаті. — То це ти, той самий, кому я рану гоїла, в кого жінку вбили! Ой, як же шкода її! Гожа була й весела, як пташечка, тільки ж їй у тебе не так би добре жилося, як удома.
— Чого? — спитав Доман.
— Бо ви, багатії, жупани, — вела далі стара, — жінок за ніщо маєте, у вас їх завжди багато є. О! То це тебе Вішева дочка ножем штрикнула? — засміялась Яруга. Доман здригнувся. — А тепер тобі зілля носить! — додала вона.
— Не мели, бабо, язиком! — вигукнув він. — Не згадуй мені про це.
— Вона тут розкошує, — мовила стара, — не хотілося їй у вас горщечків мити, воліє, склавши руки, сидіти при вогні, — неквапливо вела далі Яруга. — Бо ж звісно — кметова донька! Таким і князь невгодний. Ручки в них білі, працювати не вміють, а очки чорні, позирають з погордою…
Говорячи, вона пильно дивилась на Домана, бліде обличчя якого раптом запалало.
— А що, може, тут, на острові, ви й помирилися з нею? — спитала стара.
— Я майже не бачив її, — з удаваною байдужістю сказав Доман і замовк.
Стара замислено собі під ніс заспівала хрипким голосом, постукуючи у такт пісні києм:
Ой ходжу, ходжу я,
Мов лілея біла….
Вітерець пестливий
Обвіває тіло…
Іду полем, пісню
Співаю гарненько…
Дивлюся на сонце –
Сонце височенько…
Пташки пролітають
Ген над головою.
От коли б мій смуток
Та взяли з собою!..
А може, вже так… судилося, — додала вона, доспівавши, — що вода прибила тебе сюди, до її ніг?.. Краще вже було б не стрічатися вам одне з одним… а то ще рана відкриється, коли наблизиться дівка, що заподіяла удар… Кажуть, невідомщена кров витікає із тіла, коли підходить той, що пролив її… Отож вона й боїться тебе, — така зараз, як зілля, прибите морозом…
І Яруга похитала головою, але Доман мовчав, і вона знову заговорила:
— Невже тобі не обридла ця дівчина? Ну, скажи… признайся! Якщо й досі лежить до неї серце… гм… це ж моє перше діло дівчат до хлопців, а хлопців до дівчат приворожувати… Стара баба, що вже не меле на жорнах, рада хоч подивитися, як ото в інших борошно робиться. В мене знайшлося б зіллячко, я змогла б нашептати, наврочити… і вона слухняно пішла б, куди б ти їй не звелів… Гадаєш, мабуть, що я нічого не варта, коли в таких лахах блукаю по світу?.. Та я знаюся з такими, що багато чого можуть… Тільки-но гукну, і вони вже коло мене… і як накажу, так і вчинять.
Стара понизила голос.
— Мене привиди й літавиці бояться… Як ступну ногою, домовики летять взуття мені зашнуровувати! Ого! Де з'явлюся — підземки тремтять, примари й нічниці полишаться… бо я ж таки відьма!
Доман довго мовчав, нарешті спитав байдужим тоном:
— А що ви зробите, коли дівчина дала обітницю богам? Не хоче вона нікого…
Яруга засміялася.
— Ет! — вигукнула вона. — Не одна давала обітницю, але хіба мало пішло від того вогню, що в храмі, до того, що в хаті горить? Аби тільки захотіла, ніхто їй не заборонить, якщо у храм викупного дасть. У Візуна є кому прислуговувати…
Доман дивився на неї і слухав щораз із більшою увагою.
— Я прихилю її до тебе! — бубоніла Яруга.
— Це неможливо! — жваво відповів Доман.
Можливо! Я багато чого знаю, — засміялася стара. — Ну, хоч спробую…
До кінця днів своїх будете мати шматок хліба для старих зубів, — пообіцяв парубок.
Тсс!.. У мене вже нема в роті жодного зуба, — зареготала відьма. — Що мені сухий хліб? Не вгризу я його! Мені потрібне і молочко, щоб той хліб розмочити, і добрий шматок м'яса, бо від цього найбільше сил прибуває…
— Усе б мала, — відповів Доман, — навіть і кожух на зиму. Тільки ж це неможливо.
Яруга підвелася з ослона, наблизилась до ліжка і зморшкуватою рукою погладила хворого по голові.
— Не поспішай додому, якщо хочеш мати її… Мені багато що відомо…
Сказавши це, вона, мугикаючи під ніс пісеньку, вийшла з хати й попростувала до контини.
Але не зайшла туди; підняла краєчок сукняної завіси, зазирнула, опустила її й сіла на одному з каменів чатувати. Вона знала, що сюдою мають іти дівчата по воду. Тим часом під ногами рвала зілля й траву і, старанно перебираючи та зв'язуючи в пучки, клала в торбу. Довго довелося Ярузі тут просидіти, аж поки, нарешті, котрась із дівчат, проходячи повз неї, на її запитання відповіла, що стара Наня послала Дзіву в садок нарвати там квітів і різних трав, потрібних для вінків і обкурювання хворих. Вже вечоріло, коли Яруга, довідавшись, нарешті, де Дзіва, попленталась у сад, що ріс поруч.
Це був невеличкий клаптик землі, обгороджений плотом; сюди не кожному дозволялось, заходити; тут, край рову, що оперізував сад, росло кілька старих верб і вільх. Посередині простягались грядки, а на них зеленіло посіяне зілля: материнка, жеруха, боже дерево, бедренець, миколайчики, пижмо, дивосил. Дівчина вже нарвала всього, що їй було звелено нарвати, і, сівши на валу, обривала сухі листочки, перебирала зілля і зв'язувала його в пучки. З-за тину висунулась Яруга й заговорила до неї:
— Дочко моя! Може, допомогти тобі?..
Дівчина байдуже глянула на неї; а стара, не чекаючи її згоди, неквапливим кроком увійшла в сад, сіла на землі коло купок зілля й дуже швидко та вправно почала складати та зв'язувати його. Спочатку стара мовчки дивилась їй в обличчя, потім щось невиразно пробурмотіла. Нарешті промовила вголос:
— О-хо-хо-хо-хо! Не змогла б я тут, на Ледниці, жити… Тісно, тихо, світа білого не видно, мов у клітці.
Дзіва зв'язувала зілля й не озивалась.
— А тут іще й біля огню мусиш пектися… дим очі виїдає. Жаль мені твоєї краси, — все жвавіше й сміливіше вела вона далі. — Тільки мучиш себе, дівчино. О! Я ж знахарка й усе знаю та відаю… Наскрізь бачу, що в кого всередині робиться. Авжеж, що так!
Дівчина, вся зашарівшись, несміливо глянула на стару.
— А що в мені ви бачите? Що? Що?
— Що бачу в тобі? Щось та бачу… воно саме зав'язується, зароджується, — мовила Яруга, — а вже коли травиця пробилася з-під землі, вона швидко росте… Недаремно ж доля сюди Домана принесла. Що кому судилося, того не минеш.
Зачувши ім'я
