Прадавня легенда - Юзеф Ігнацій Крашевський
Доман теж вискочив з хати, ведучи за руку Мілю, перелякану, в сльозах; вона, затуливши долонями обличчя, примовляла:
— Ой доле ж ти, моя доле!
Всі, мов навіжені, бігали по подвір'ї, лунали різні голоси:
— Німці!
— Кашуби!
— Вороги!
Молодь побігла на пасовисько по коней. Але що могла вдіяти ця жменька людей проти ворожої навали? Про оборону нічого й думати, треба було тікати. Міршів служник перший схопив біля плоту стару кобилу і піднявся на пагорб; побачивши хмару куряви вдалині і почувши тупіт і гамір, він одразу ж повернувся й загукав:
— Ідуть, ідуть!
Усі розгубились; думати вже ніколи, де сховатися, — можна б на острові Ледниці, але човнів уже не було; дехто першим добіг до них і, схопивши замість весел жердини, відчалив від берега.
Доман метнувся до стайні по свого сиваша, Міля, з розпущеним волоссям, без вінка, бігла слідом за ним, заламуючії руки й ридаючи. Не думаючи вже ні про кого, чоловік підсадив її на коня, сам сів, під'їхав до хати й гукнув до своїх:
— За мною, друзі!
Дружби теж вивели коней, — якого хто вхопив, на такого скочив і помчав. Жінки, голосячи й падаючи, бігли до берега. Човнів уже не видно було. Дехто стрибнув у воду і поплив. У цьому сум'ятті й переполосі кожен дбав тільки про себе і ховався, де тільки міг. У старого Мірша поблизу була яма з потайним входом; він не хотів виказувати її. Коли ж побачив, що Доман уже далеченько, Мірш перезирнувся з сином, звернув із ним кудись за повітку і зник. Не один такий напад старий гончар пересидів безпечно у ямі.
З-за пагорба все виразніше чулися дикі вигуки й кінський тупіт. Тьма-тьмуща поморців і кашубів летіла до озера, збиваючи хмару куряви. Раз у раз у цій хмарі миготіли голови і списи.
Яруга, знесилівши, лежала на землі мов убита і ледве дихала. Хата, де хвилину тому буяло весілля, обезлюдніла і стояла пусткою, з відчиненими навстіж дверима. На столі залишився шмат короваю, у бочках і барилах — недопите пиво і мед. На подвір'ї не було живої душі — тільки біля воріт валували собаки.
І ось на пагорбі показались поморці. Немилосердно стьобаючи коней, з диким криком кинулися в погоню за втікачами. Інші вже оточували хату й займали подвір'я, хапаючи всіх, хто потрапляв їм під руки. Собаки — єдині біля воріт сторожі — лежали перебиті. Люди, що стояли біля берега, пострибали в озеро й дременули в очерет та осоку. Поморці випестили кілька стріл, деякі з них влучили в ціль; почулися крики, потім запала тиша. Ті, хто залишився живим, відступили від берега, який зайняли густі лави ворога.
З Міршової хати оберемками виносили здобич: посаг молодої, подарунки молодого, майно старого гончаря, зібране за довгі роки. Горшки ж їм були не потрібні, і вони, з гнівом жбурляючи ними в стіну і вигукуючи щось після кожного удару, трощили їх. Весь пагорб, куди не кинеш оком, був зайнятий поморцями. Серед них показалось на конях двоє молодих воєначальників у супроводі численного почту. Одежею вони скидались на німців, ї ті, що оточували їх, мабуть, були німці; натовп поштиво розступився, і старшини, позіскакувавши з коней, попростували до порожньої хати. В обох — світле волосся, бліді обличчя, чорні очі; вони так схожі один на одного, як рідні брати; і справді ці двоє були рідними братами. Сини Попелька Хвостка знову прийшли, щоб мстити за смерть батьків і недавню поразку. Слідом тягнули на вірьовці сивобородого старця, що тримав у руках розтрощені гуслі. Схопили його десь по дорозі за наказом німців, котрі не могли терпіти сліпих піснярів, бо співали вони про давні славні часи. Його безжалісно шмагали батогами. Він засміявся і заспівав таким страшним голосом, що в катів руки похололи.
Ой доле ж ти наша, ой доле!..
Весілля — і раптом могила.
Чекали бучного весілля,
Та скону сумного діждались…
Ой доле ж ти наша, ой доле!..
Жвавіше шмагайте, катуйте,
Хутчій щоб із кволого тіла
Стражденна душа відлетіла!
О Ладо! Колядо! Купало!
Вже горя я звідав немало…
Ніби й не відчуваючи батогів, що скривавили його тіло, старий підповз до відра з водою, нахилив його обома руками до рота й почав пити. Один із воїнів замірився був ударити його списом, але стримався.
У хату втягли впійманих біля озера втікачів: вони лежали із зв'язаними руками й ногами і голосили. Німецькі воєначальники, обступивши молодих князів, радили з ними раду. Хотіли після грабувань зупинитися тут на перепочинок; про Ледницю й не думали, бо туди важко переправлятись і нападати ризиковано. Вони ще довго радились між собою, та ось на подвір'ї залунали веселі вигуки. Поставлена біля воріт сторожа залементувала:
— Ведуть їх! Ведуть!
Декотрі побігли до берега. Купка поморян, що кинулась у погоню, вела пораненого Домана, схопленого під час утечі. Він сидів на коні, а перед ним лежав труп його молодої дружини з увігнаним у груди списом; холонучи, з рани струмувала кров. Обличчя у Мілі побіліло — життя вже покинуло її. Доман зубами притримував нещасну за сорочку, бо руки у нього були скручені за спиною вірьовкою; він сам стікав кров'ю, але, як здавалося, болю не відчував. Його вмить стягли з коня, і все ж він, порвавши вірьовки, вхопив мертве тіло дружини на руки; її хотіли відібрати в нього, але Доман так сильно пригорнув до себе небіжчицю, що вдвох і навіть утрьох не змогли здолати його, і він разом з трупом звалився додолу. З одягу й обличчя легко впізнали в ньому заможного владику; з хати разом із німцями вийшли сини Хвостка і з цікавістю обступили пораненого. Один із князів, замахнувшись кулаком, схилився над ним.
— Сучий ти сину! — крикнув. — Коли спалювали городище і вбивали наших рідних, ти також, мабуть, там був, а може, ще й вів цих розбійників?
Другий примушував назвати ім'я того, хто повів на городище люд. Погрожував Доманові смертю, якщо нічого не скаже.
Але Доман не відповідав — німим поглядом дивився на труп. Вони стояли отак над ним і то термосили його, то штурхали кулаками, то радились між собою, — що б там не сталось, хотіли випитати у нього про все. Боялися, видно, щоб їх знову не заскочили кмети, але нещасний молодий чоловік мовчав, немов набрав у рот води.
— Ми ваші князі! — вигукнув молодший.
Доман лише тепер підвів голову й божевільним поглядом подивився на нього.
