Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Еге, бачите, тут усе грецьке… Цілком грецьке… А ось Естер… Вони прийшли, люба… Естер, ви знайомі з Рут? А це — Еляйн Оґлторп.

— Моє прізвище тепер Герф, Кассі.

— Ой, вибачте, так тяжко затямити… Ви прийшли саме вчасно… Естер має танцювати східній танок «Ритми з арабських ночей»… Це надзвичайно гарно.

Коли Еллен вийшла з опочивальні, де зоставила манто, до неї наблизилася висока чоловіча постать у єгипетській зачісці з рудими лукуватими бровами.

— Дозвольте привітати Геллен Герф, визначну співробітницю «Меннерс», — журналу, що робить приступним Рітца найскромнішим громадянам.

— Джоджо, ти завжди глузуєш з мене… А я страшенно рада бачити тебе.

— Давай сядемо десь у куточку й поговоримо, о, єдина жінко, що я коли кохав…

— А й справді… Мені цікавіша розмова, ніж оце.

— Чи ти чула, люба, що Тоні Гентер виправився у психоаналітика, сублімувався і виступає у водевілях разом з якоюсь жінкою на ім’я Каліфорнія Джонз?

— Краще подивися на танці, Джоджо.

Вони сіли на канапі поміж двох вікон. Куточком ока Еллен бачила, як танцює якась дівчина в зеленому шовковому серпанку. Грамофон грав симфонію Цезаря Франка.

— Не можна нехтувати Кассіними танцями. Сердешна дівчина дуже образиться.

— Джоджо, скажи мені про себе, як ти живеш.

Похитавши журно головою, він зробив задрапованою рукою широкий рух. — О, посиплемо попелом голову й розповімо про смерть королів.

— Ой, Джоджо, мене нудить од цього… Так безглуздо й без смаку… Шкода, що мене примусили скинути капелюшок.

— Це для того, щоб я міг бачити заборонений ліс твого волосся.

— Ой, Джоджо, будь розважним.

— Як почуває себе твій чоловік, Елляйн, або, швидше Геллен?

— Цілком добре.

— Щось у тебе не помітно надто великого ентузіязму.

— Мартін — хороша дитина. У нього чорне волоссячко, карі очі й рожеве личко. Справді, він дуже гарненький.

— Люба, не треба так занадто виявляти материнські гордощі. А то вдруге ти розповіси, як возила його на дитячу виставку.

Вона засміялася. — А страшенно втішно, Джоджо, побачити знов тебе.

— Я ще не скінчив катехізису, люба… Якось бачив тебе у ресторані з дуже імпозантним сивим чоловіком з виразними рисами обличчя.

— Це, певно, Джордж Болдвін. Алеж ти колись знав його.

— Авжеж, авжеж. Хоч він одмінився. І, мушу зазначити, став дуже цікавим. Проте, дивно якось бачити дружину пацифіста, більшовика й робітничого аґітатора, як вона снідає в такому шиковному місці.

— Джімпс зовсім не такий, як ти кажеш. Хотіла б я, щоб він був… Вона скривилася. — А мені трохи вже надокучило все це.

— Я це підозрював, люба.

Повз них прослизнула Кассі, з якимсь зосередженим виразом на обличчі.

— Ой, рятуйте мене, Кассі! Джоджо весь час дратує мене.

— То я можу посидіти з вами трошки, поки мені ще не черга танцювати… Містер Оґлторп читатиме свій переклад пісень Білітіс, а я передаватиму їх танцями.

Еллен повела очима від одної до другого. Оґлторп, звівши брови, кивнув головою.

Довгий час сиділа вона мовчки, дивлячися на танки й на гомінливу, залюднену кімнату. Втома туманом застилала їй очі.

Грамофон грав якусь турецьку мелодію. Естер Вуріз, худорлява жінка з купою пофарбованого хною волосся, підстриженого на рівні вух, вийшла, несучи посудину з ладаном, що над нею крутився дим, а перед Естер ішли два юнаки, стелячи їй під ноги довгий килимок. На ній були шовкові шаровари, металевий пояс і обручки, що дзенькали на руках. Усі плескали, примовляючи: — Дивно! Чудово! — аж тут зненацька з сумежної кімнати тричі проверещали жінки. Усі посхоплювалися з місць. У дверях став гладкий чоловік у котелку.

— Всі дівчата йдіть до тієї кімнати, а чоловіки хай зостаються тут.

— А ви хто будете?

— То байдуже, хто я. Робіть те, що наказую. — Обличчя йому було червоне, немов буряк.

— Це детектив!

— Це насильство! Хай покаже свій значок!

— Напад!

— Трус!

У кімнату зненацька вскочили детективи. Вони вишикувалися перед вікнами. Чоловік у картатому кепі, з ґудзуватим, немов гарбуз, обличчям, став перед каміном. Жінок брутально випхали до другої кімнати. Чоловіки збилися невеличким гуртком біля дверей. Детективи записували їхні прізвища. Еллен сиділа спокійно на канапі. — Поскаржитися телефоном до центрального управління, вчула вона, як сказав хтось. Тоді вгледіла, що на невеличкому столику біля неї є телефон. Непомітно схопивши трубку, тихенько назвала нумер.

— Це канцелярія округового прокурора? Будь ласка, покличте містера Болдвіна. Джордж? Це щастя, що я знаю, де ви! Округовий прокурор теж там? Гаразд… Ні, ви йому самі скажіть. Сталася жахлива помилка. Я в оселі Естер Вуріз… знаєте, у неї балетна студія. Вона демонструвала нові танці перед гуртом друзів, а тут наскочила поліція…

До Еллен підскочив чоловік у котелку. — Ніякі розмови телефоном не допоможуть. Ідіть до другої кімнати!

— Я розмовляю з округовим прокурором. Можете самі спитати його. Це містер Вінтроп? Так, він сам. Як ся маєте? Поговоріть, будь ласка, з цим чоловіком.

Передавши трубку детективові, вийшла на середину кімнати. Шкода, що я скинула капелюшок, — промайнуло їй у голові.

З другої кімнати долинули ридання й пронизуватий, акторський голос Естер Вуріз. — Це жахлива помилка! Я не дозволю так зневажати мене!

Детектив, поклавши телефонну трубку, наблизився до Еллен. — Мушу попрохати у вас вибачення, міс… Ми діяли за недостатніми інформаціями. Я одразу ж заберу своїх людей.

— Прохайте краще вибачення у місис Вуріз… Це її студія.

— Леді й джентлмени, — гучним, веселим голосом почав детектив. — Ми допустилися невеличкої помилки й дуже шкодуємо… Звичайно, такий випадок завжди може статися.

Еллен прослизнула до другої кімнати, щоб узяти манто й капелюшок. Якусь мить стояла перед свічадом, пудруючи собі носа. Коли вийшла до студії, всі дуже піднесено розмовляли воднораз. Чоловіки й жінки стали колом, понапинавши поверх своїх тунік простирадла й купальні халати. Детективи вислизли так несподівано, як і з’явилися. Оґлторп голосно й схвильовано говорив кільком юнакам, що обступили його.

— Негідники, вони перелякали жінок! — увесь червоний, вигукував він, махаючи своєю перукою. — На щастя, я спромігся стримати себе, а то наробив би такого, що потім довіку каявся б… Мені допомогла тільки надмірна сила волі…

Еллен пощастило непомітно вислизнути, збігти сходами й вийти на вулицю. Мрячило. Гукнувши таксі, вона поїхала додому. Скинувши верхній одяг, подзвонила до Джорджа Болдвіна додому. — Галло, Джордже! Мені страшенно шкода, що я потурбувала вас і містера Вінтропа. Якби ви не сказали випадково при сніданку, де будете ввечорі, то вони, певно, везли б нас оце «Чорною Марією» до в’язниці… Звичайно, смішно. Колись я розповім вам, але тепер мене аж нудить від усього цього… Від цих естетичних танців, літератури, радикалізму й психоаналізу… Переситилася, певно… Так, гадаю, що ви маєте рацію, Джордже… Мабуть стаю дорослою.

-----

Ніч була