Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Ну, хіба ж я не казав тобі, що зовсім не збираюся бути заарештованим?

-----

Місис Коген, згорблена стара жінка, з брунатним, плямистим, немов яблуко-руселет, обличчям, стоїть біля кухонного столу, склавши на животі вузлуваті руки. Похитуючися всім тілом, вона виливає цілий потік лайки єврейською мовою, а Ганна сидить з сонними очима над чашкою кави. — Краще б ти задавилася ще в колисці, краще б я породила тебе мертвою… Ой, навіщо я викохувала аж чотирьох дітей, коли з жадного немає пуття, і всі вони аґітатори, ледацюги й бродяги? Бенні двічі сидів у в'язниці, Соль повіявся, хто зна де, Сара розпутниця, гріховодить, дриґаючи ногами в театрі, а ти, бодай би ти не зійшла з цього місця, знімаєш з роботи кравців, ходиш, нема тобі й сорому, вулицями з плякатами страйкарів на спині…

Ганна вмочає в каву шматочок хліба й одкусює. — Ой, мамо, ви не розумієте, — говорить вона з повним ротом.

— Що там розуміти? Розпусту й гріх? Чому ти не станеш на роботу, не тримаєш язика за зубами й не заробляєш спокійно гроші? Адже добре заробляла раніш, і могла віддатися за пристойного чоловіка, якби ото не почала бігати з ґоями по танцівках. Ой, ой, навіщо я зростила дочок, коли жадна пристойна людина не хоче їх узяти за себе!

Ганна зривається на ноги, вигукуючи. — А вам зась до цього. Я завжди платила справно свою частку. На вашу думку, дівчина ні до чого більш і не здатна, як бути увесь вік невільницею і натирати мозолі на пучках роботою? А у мене зовсім інша думка, чуєте? І не смійте більше лаяти мене!

— То це ти так розмовляєш з старою матір’ю? Якби Соломон був живий, він одлупцював би тебе. Бодай би ти була народилася мертвою, як маєш ото, немов ґойка, суперечити матері. Іди геть звідси, поки я ще не прокляла тебе!

— І піду! Ганна побігла вузеньким, застановленим скринями передпокоєм до своєї кімнати і впала на ліжко. Обличчя їй пашіло. Лежала нерухомо, намагаючися дати лад думкам. Із кухні линуло тяжке, монотонне ридання старої.

Ганна сіла на ліжку. Вгледіла в люстрі насупроти напружене, поплямоване слізьми обличчя й переплутане, масне волосся. — Ой, який же у мене жахливий вигляд! — зідхнула вона. Стаючи на підлогу, наступила закаблуками на поділ сукні. Тканина з тріском розірвалася. Ганна сіла на край ліжка й плакала, плакала. Тоді почала зашивати розідране дрібними рівненькими стібками. Шиючи, стала заспокоюватися. Одягши капелюшка, напудрувала носа, підмалювала трошки вуста, одягла пальто й пішла.

Квітень причепурив улиці Іст-Сайду несподіваними барвами. Солодкі, заласні пахощі линули з візочка з ананасами. На ріжку вона побачила Розу Сеґал і Ліліян Даймонд, що пили кока-кола біля кіоску.

— Ганно, йди випий з нами, — покликали вони.

— Залюбки, якщо ви заплатите, бо у мене порожньо.

— А хіба ти не одержала допомоги за страйк?

— Я все віддала матері… Хоч це ні до чого. Однаково, вона цілісінький день поїдом мене їсть. Надто вже стара.

— А ти чула, що озброєні люди вдерлися до крамниці Айка Ґолдштейна, геть усе чисто розтрощили клевцями, а самого Айка залишили непритомного на купі пошиття.

— Ой, який жах!

— Так йому й треба!

— Алеж не можна нищити так власність. З цього і ми здобуваємо собі на життя, так само, як і він.

— Не сказала б, що це життя, — я тільки що тепла від нього, — мовила Ганна, стукнувши порожньою склянкою об столик.

— Легше, легше, — застеріг продавець. — Обережніше з посудом.

— Та найгірше те, — провадила Роза Сеґал, — що коли вони розбивали крамницю Ґолдштейна, із вікна вискочив прогонич і впав з дев’ятого поверху просто на пожежника, що проїздив на машині, й забив його на місці.

— Навіщо вони зробили це?

— Хтось, певно, кинув на когось прогоничем і влучив просто у вікно.

— І забив пожежника.

Ганна вгледіла, що знизу вулицею до них простує Елмер. Тонке його обличчя схилене наперед, руки засунуті в кишені виношеного пальто. Залишивши товаришок, вона попростувала назустріч йому. — Ти йдеш, певно, до нас? Не треба, бо мати страшенно лається. Мені хотілось би влаштувати її в шпиталі, бо не сила вже жити з нею.

— То підемо посидимо в парку, — мовив Елмер. — Ти почуваєш весну?

Ганна скоса глянула на нього. — Чи почуваю я? Ой, Елмере, мені хотілось би, щоб уже скінчився страйк… Я сливе божеволію від неробства!

— Алеж, Ганно, страйк має величезне значення для робітництва. Це робітничий університет. Він дає нам можливість учитися, читати, ходити до громадської книгозбірні.

— Ти ж сам казав, що він скінчиться за якийсь день чи два. І яка користь з того всього?

— Що освіченіша людина, то більше користи дає вона своїй клясі.

Вони сіли на лавці спиною до спортивного майданчику. Небо у них над головами переблискувало перламутровими хмарками заходу. Брудні діти бавились і верещали на асфальтовій стежці.

— Ой, — мовила Ганна, глянувши на небо. — Як би мені хотілось мати паризький вечірній стрій, а щоб у тебе був фрак, і щоб ми могли пообідати у шиковному ресторані, а потім піти на виставу до театру, або ще щось.

— Якби ми жили при іншому соціяльному ладові, це могло б бути. По революції робітник матиме все.

— А яка з того користь, Елмере, коли ми станемо вже старими й лайливими, як моя мати?

— Діти наші матимуть це.

Ганна випросталася. — Я ніколи не матиму дітей, — крізь зуби мовила вона. — Ніколи, ніколи, ніколи!

-----

Аліса смикнула його за рукав, коли вони спинилися перед вітриною італійської кондиторської. На кожному торті, орнаментованому яскравими аніліновими квітами й сопілками стояв великодний цукровий баранець з прапорцем. — Джіммі, — мовила вона, повертаючи до нього маленьке овальне личко з надто яскравими, такими, як троянди на торті, вустами, — чи не могли б ви якось зарадити з Роєм… Йому треба знайти роботу. Я з глузду зсунуся, якщо він і надалі сидітиме все вдома й читатиме газети з цим хоробливим виразом на обличчі… Ви розумієте, що я маю на думці… Він шанує вас.

— Алеж він намагається знайти роботу.

— Він не шукає її, як слід, і вам це відомо.

— А на його думку саме так і треба шукати. Здається, він помиляється, в оцінці самого себе… Але я не так, щоб і пасував для розмов про роботу.

— Я знаю. І вважаю, що це чудово. Всі кажуть, що ви залишили роботу в газеті, й хочете стати письменником.

Джіммі впіймав себе на тому, що дивиться у її великі карі очі, що блищать десь у глибу, немов вода у криниці. Одвернув голову. За горло його схопив корч, він закашлявся. Попростували далі веселою барвистою вулицею.

У дверях ресторану