Менгеттен - Джон Дос Пассос

скинув поглядом по невеличкій, коштовними дрібничками застановленій, кімнаті, скрізь бачив пурпурові літери «приблизно», що танцювали в повітрі. Тоді спостеріг, що увійшла покоївка, бліда мулатка в зборчастому чепці й дивиться пильно на нього. Погляд його спинився на величезному пласкому коробі у її руці.

— Що це?

— Щось для місис, сер.

— А несіть-но сюди… Від Гіксона… Хотів би я знати, чому це вона без кінця-краю купує нові сукні… Від Гіксона… А відкрийте. Якщо воно дороге, я одішлю назад.

Покоївка обережно розгорнула тонкий напір, одкривши вечірній стрій персикового й горохового кольорів.

Містер Денні зірвався на ноги, белькочучи:

— Вона, певно, гадає, що війна ще не скінчилася… Скажіть, що тут не приймають цього. Скажіть, що тут Денші не живуть.

Покоївка взяла коробок і, похитавши головою, пішла, задерши до гори носа. Денш сів у крісло й знову почав переглядати телеграми.

— Анні! Анні! — долинув верескливий голос із другої кімнати, а тоді висунулася голова у чепці з мережива, що скидався на фрігійський ковпак, і велике тіло у халаті.

— А що ти тут робиш такої ранньої години? Я саме чекаю на перукаря.

— Дуже важлива справа… Я допіру одержав телеграму від Рейнца. Серено, люба, справи фірми «Блекгед і Денш» дуже погані і по цей, і по той бік океану.

— Ви мене кликали, мадам? — пролунав у нього за спиною голос покоївки.

Знизавши плечима, він одійшов до вікна. Почував себе стомленим, недужим і обважнілим. Вулицею промчав на вельосипеді хлопець-посланець. Щоки йому були рожеві й він сміявся. Денш побачив себе самого, відчув себе на мить молодим і струнким, згадав, як він сам колись біг, простоволосий вниз Пайн Стріт, скоса поглядаючи на жіночі ніжки. Повернувся знову до кімнати. Покоївка пішла.

— Серено, — почав він, — невже ти не можеш зрозуміти серйозність становища? Ціни страшенно впали. На ринках нема попиту на боби. Це — руїна, кажу я тобі…

— Але, голубе, я аніяк не розумію, чому це мусить стосуватися мене.

— Треба заощаджувати… заощаджувати. Ціни на кавчук теж знизилися… Ця сукня від Гіксона…

— Невже ти хочеш, щоб я скидалася на сільську вчительку на вечірці у Блекгеда?

Денш, застогнавши, похитав головою.

— Як ти не хочеш зрозуміти. Певно, ніякої вечірки не буде… Слухай, Серено, це не жарти… Треба, щоб ти спакувала чемодан, бо ми кожного дня можемо виїхати… Мені потрібний одпочинок. Думаю податися до Марієнбаду, щоб полікуватися трохи… Тобі це теж буде корисно.

Вона глянула йому зненацька в очі. Всі невеличкі зморшки їй на обличчі поглибшали. Капшуки під очима стали немов цяцькові бальони, коли з них випустити повітря. Наблизившися до неї, він поклав їй руку на плече й витяг уста для поцілунку, але вона враз спалахнула.

— Я не хочу, щоб ти встрявав до моїх справ з кравцями… Не хочу… Не хочу…

— Роби, як знаєш.

Він вийшов з кімнати, втягши голову в гладкі, похилі плечі.

— Ан-н-і-і!

— Я тут, мадам.

Покоївка увійшла до кімнати.

Місис Денш сіла на невеличку софу на високих ніжках. Обличчя їй позеленіло.

— Анні, дайте мені, будь ласка, флякон з амоніяком і води… І, Анні, подзвоніть до Гіксона й скажіть, що сукню відіслано назад помилково… через помилку шафаря, і хай вони знову пришлють, бо мені треба її сьогодні вдягати.

-----

— Гонитва за щастям, ненастанна гонитва… право на життя і на волю… і чорна, безмісячна ніч. Джіммі Герф іде самотою через Південну вулицю. За пристанями встають на тлі ночі примарні кістяки кораблів.

— Визнаю, що я отупів, — голосно каже він. Через ці квітневі ночі, блукаючи отак самотній вулицями, він почував, ніби якийсь небосяг опосів його, — величезна будівля з незчисленними яскравими вікнами падає на нього з хмарного неба. Друкарські машинки сіють дощ ніклевого конфетті йому в уха. Обличчя шантанних співачок посміхаються та кивають йому з вікон. Еллі у золотій сукні. Еллі з тонесеньких золотих листочків зроблена, але все ж справжня, жива, киває йому з кожного вікна. А він іде квартал по кварталу й шукає дверей гомінкого злотовіконного небосягу, минає квартал по кварталу, а дверей усе нема. Щоразу, як заплющує очі, цей сон опановує його; щоразу, як спиняється й починає арґументувати сам з собою, користаючися з пишномовних, кольористих висловів — цей сон опановує його. Слухайте, юначе, щоб зберегти здоров’я, ви повинні зробити одне з двох… Вибачте, містере, де ж двері цього дому? На тому кварталі. Тільки на тому кварталі… одна з двох неминучих альтернатив: або вийдіть, якщо ви в брудній м’якій сорочці, або зоставайтесь, якщо ви в чистому крохмальному комірчику. Але яка користь марнувати ціле життя, ганяючи Містом Руїни? А як ваші непорушні права тринадцятьох провінцій? Його мозок розмотує думки, він уперто простує вперед. Йому не хочеться йти до певного якогось місця. Якби тільки я міг ще вірити в слова.

-----

— Здорові були, містере Ґолдштейн, — весело проспівав репортер, стискаючи опецькувату руку, простягнену йому через прилавок у тютюновій крамниці. — Моє прізвище Брустер… Я даю хроніку злочинів для «Новин».

Містер Ґолдштейн скидався на гусінь — орлячий ніс на сірому обличчі, що з обох його боків несподівано стирчали рожеві, нашорошені вуха. Підозріло глянув на репортера примруженими очима.

— Коли ваша ласка, мені хотілось би дізнатися про оту подію минулої ночі у вашій крамниці.

— Нічого я вам не розповім, юначе. Ви надрукуєте про це в газеті, а інші пройдисвіти й собі з’охотяться пограбувати мене.

— Сумно, що ви додержуєтеся такої думки, містере Ґолдштейн… Дайте мені, будь ласка, сиґару «Роберт Бернз»… Подавати відомості в газеті так само потрібно, як і вентилювати приміщення… Це відсвіжує повітря.

Зрізавши кінчик сиґари, репортер запалив її і стояв, замислено дивлячись на Ґолдштейна крізь пасма блакитного диму.

— Бачите, містере Ґолдштейн, справа ось яка, — почав він поважно. — Ми висвітлюємо це в інтересах громадянства… будимо співчуття… ви розумієте? До вашої крамниці збирається фотограф, щоб зфотографувати вас… Б’юсь об заклад, що на яких тижнів два це дуже збільшить вам торгівлю… А в тім, тепер доведеться протелефонувати, щоб він не приходив.

— Гаразд, той хлопець, — одрубисто почав Ґолдштейн, — був зодягнений у нове, пристойне, весняне пальто і прийшов купити коробку цигарок «Верблюд». «А гарний вечір», — каже, виймаючи одну цигарку й закурюючи. Тоді я спостеріг, що у дівчини, яка була разом з ним, обличчя закрите серпанком.

— То вона не стрижена?

— Я бачив тільки чорний серпанок. А тоді вона враз опинилася за прилавком і ткнувши мені револьвер у бік, почала говорити… знаєте, дитяче якесь лепетіння… Не встиг я отямитись, як він забрав усі гроші з каси, та ще й питає «а в кишенях у вас нічого нема, голубе?» Мене аж