Менгеттен - Джон Дос Пассос
— Що вам, Еляйн? — стурбовано спитав він.
— Нічого, Джордже, — збрехала вона. — Певно, хтось пройшов по моїй могилі.
— Може принести вам манто?
Вона похитала головою.
— Ну, то як? — спитав він, коли вони встали від столу.
— Що? — перепитала вона, посміхаючися.
— Як після Парижу?
— Гадаю, що я витримаю це, коли ви витримаєте, Джордже, — спокійно відказала вона.
Він чекав на неї, стоячи біля розчинених дверцят таксі. Вона бачила в темряві елеґантну його постать у брунатному легенькому пальті й брунатному капелюхі. Він посміхався, немов якась славетна особа на малюнку в недільному додатку до газети. Машинально стисла руку, що допомогла їй увійти до автомобілю.
— Еляйн, — тремтливим голосом мовив він. — Життя набуває тепер змісту для мене… Якби ви тільки знали, яким безбарвним було воно усі ці роки. Я був немов олив’яна накрутна лялька, порожня всередині.
— Не будемо говорити про накрутні ляльки, — обізвалася вона напруженим голосом.
— Ні, краще поговоримо про наше щастя! — вигукнув він.
Невблагано, вуста його припали до її вуст. У тремтливому вікні таксі, немов людина, що потопає, вона бачила куточком ока, як летять назустріч обличчя, вуличні ліхтарі й бринливі, ніклеві колеса.
-----
Старий чоловік у картатому кепі сидить на кам’яній приступці, затуливши руками обличчя. Повз нього ненастанно сунуть люди, поспішаючи до театрів, і заграва Бродвею мерехтить їм на спинах. Він ридає, не одкриваючи обличчя, дихаючи кислим перегаром джіну. — Я не можу, чуєте, не можу! — Голос йому якийсь нелюдський, немов рипіння дерева. Кроки повз нього лунають прискореніше. Літні люди відвертають очі в інший бік. Дві дівчини верескливо регочуть, дивлячися на нього. Вуличники, штовхаючи один одного, визирають то тут, то там, із натовпу. — Це — бродяга Гутч. Хай-но тільки наскочить фараон, то він знатиме. Оце вам заборона спиртних напоїв. — Старий одкриває мокре обличчя і дивиться поперед себе невидющими очима у кривавих повіках. Люди сахаються, наступаючи на ноги тим, що позаду. Немов рипіння сухої деревини, лунає голос старого: — Хіба ви не бачите, що я не можу… не можу… не можу!
-----
Коли Аліса Шеффілд упірнула в потік жінок, що сунув у двері крамниці Лорд і Тейлор, і відчула дух тканин у ніздрях, щось клацнуло їй у голові. Попервах, пішла до відділу рукавичок. Продавниця була дуже молода, з довгими вигнутими віями та лагідною посмішкою. Вони жваво розмовляли, поки Аліса наміряла сірі й білі галункові рукавички з маленькою торочкою. Перед тим, як мала одягати їх, продавниця зграбно посипала їх всередині пудрою з довгошийого дерев’яного пуделка. Аліса замовила шість пар.
— Так, місис Рой Шеффілд… Так, я маю тут рахунок, ось моя картка… Хочу замовити багато дечого… — а тим часом говорила сама собі: смішно, що я цілісіньку зиму виходила в лахах. Коли Рой отримає рахунок, хай як хоче сплачує. Треба вже йому облишити верзти нісенітницю. Досить я сплачувала його рахунки у свій час. Пішла вибирати шовкові панчохи тілесного кольору. Коли вийшла з крамниці, в голові їй кружляли довгі низки прилавків освітлених фіялковим електричним світлом, гаптування, облямівки, кольорові шовки. Замовила дві літні сукні й вечірове манто.
У Маярда здибала високого, білявого англійця з конічною головою, закрученими білявими вусами й довгим носом.
— Ой, Беку, у мене знаменний час. Оце, допіру спустошала крамницю Лорда і Тейлора. Ви знаєте, що вже принаймні півтора роки, як я не замовляла собі жадних убрань?
— Сердешне малятко, — мовив він, ведучи її до столика. — Ну, розповідайте мені про все.
Сівши на стілець, вона жалібно мовила:
— Ой, Беку, я так стомилася від цього… Не знаю, чи довго ще зможу витримати.
— Вам нічим докоряти мені… Як ви знаєте, я хотів, щоб ви зробили…
— А якщо я зробила?
— Це було б чудово. Ми одразу ж кудись би поїхали… Але насамперед слід випити чаю й з’їсти чогось. Вам треба набратися сили.
Вона засміялася. — Авжеж, старий друже, я саме цього потребую.
— А як з подорожжю до Келґері? Один мій знайомий обіцяв мені там роботу.
— Ну, звичайно, поїдемо. Не треба мені ні одягу, нічого… Рой може відіслати ці речі назад до Лорда й Тейлора… А у вас є гроші, Беку?
На вилицях йому спалахнув рум’янець і розлився скронями до пласких, негарних вух. — Мушу признатися, люба, що у мене немає і пенні. Можу заплатити тільки за сніданок.
— Ну, то я розміняю чека. У нас спільний рахунок.
— Мені розміняють його в Балтіморі, там знають мене. Коли ми прибудемо до Канади, все буде, як слід, запевняю вас. У доміньйоні його величности прізвище Бекмінстера має більше значення, ніж у Сполучених Державах.
— Я знаю це, любий. У Нью-Йорку мають значення тільки гроші.
Коли вони простували П’ятою Авеню, вона схопила його зненацька за руку. — Ой, Беку, я маю сказати вам щось жахливе! Мало не померла, дізнавшися про це. Пригадуєте, я розповідала вам якось про жахливий сморід у нашому приміщенні? Ну, ми гадали, що то здох десь щур… А сьогодні вранці я зустріла жінку, що живе на нижньому поверсі… Ой, мене нудить, тільки згадаю… Обличчя їй було зелене, як цей автобус… Ніби інспектор оглядав каналізаційні труби… Заарештовано жінку, що жила на верхньому поверсі. Фе, як гидко! Я не можу навіть розповісти… Нізащо не вернуся додому… Швидше ладна померти… Вчора цілісінький день у будинку не було й краплини води.
— То в чім же справа?
— Це надто жахливо!
— Ну, та розповідайте вже!
— Беку, вас не захочуть признати, як ви приїдете додому до Орпен Менор.
— Та що ж там таке?
— Жінка, що жила нагорі, робила недозволені операції… аборти… Тому й каналізація забилася…
— Жах!
— Це остання краплина для мене… А Рой сидить, як пень, уткнувши носа в газету в нестерпучому цьому смороді, з ідіотським виразом на обличчі…
— Сердешна дитинко!
— Але, Беку, я не можу одержати по чеку більше, як дві сотні. Нам вистачить цього до Келґері?
— Не дуже комфортабельно… У Монреалі є знайомий, що дасть мені роботу в газеті писати
