Менгеттен - Джон Дос Пассос

було майже біле. З куточків уст вниз підборіддям лягли глибокі зморшки. Під яскравими, гострими, немов свердла, очима шкіра обвисла й набрякла. Поволі, ретельно витерши руки, він узяв стрихнінову піґулку з невеличкого коробочка у верхній кишені в камізельці, проковтнув і, відчувши бажане піднесення, вернувся назад до кабінету. Біля його столу крутився довгошиїй конторський хлопець з карткою в руці.

— Якась леді хоче розмовляти з вами, сер.

— А їй призначено прийти? Спитайте у міс Ранк. Хоч ні, почекайте… Проведіть леді просто до кабінету.

Він прочитав на картці «Неллі Лініген Мак-Нійл». Вона була надто пишно вбрана, з силою мережива у великому викоті хутрянки. На шиї висів льорнет на аметистовому ланцюжку.

— Ґес прохав мене зайти до вас, — мовила, сідаючи на стілець, що він підсунув їй до столу.

— Чим можу служити вам? — серце йому чомусь закалатало прискорено.

Якусь мить вона дивилась на нього в льорнет. — Джордже, ви легше зносите це, ніж Ґес.

— Що саме?

— Все це… Я намагалася переконати Ґеса, щоб він поїхав зо мною відпочити за кордон… Десь до Марієнбаду, абощо… Але він каже, що надто глибоко вліз у цю справу.

— На мою думку, ці слова можна прикласти до всіх нас, — завважив Болдвін, холодно посміхаючися.

Якусь мить вони мовчали, тоді Неллі Мак-Нійл підвелася.

— Слухайте, Джордже, Ґеса страшенно непокоїть це… Адже вам відомо, що він завсігди обстоює своїх друзів, але й від друзів теж сподівається цього.

— Ніхто не може мені закинути, що я не обстоював його… Справа, просто, в тому, що я не політик і допустився дурниці, погодившися на це призначення. А тепер мушу діяти незалежно від особистих своїх симпатій.

— Джордже, це тільки одна половина справи, й вам відомо це.

— Скажіть Ґесові, що я завжди був і буду другом йому… Він чудово це знає. Але в цій кампанії я зобов’язався виступити проти деяких елементів, що з ними Ґес дозволив собі спізнатися.

— Ви добрий промовець, Джордже Болдвін, і завжди таким були.

Болдвін спалахнув. Вони стояли нерухомо одне біля одного у дверях кабінету. Його рука, немов паралізована, лежала на ручці. З канцелярії линув стукіт друкарських машинок і гомін голосів. На вулиці, з нової будівлі насупроти торохтіли клепальники.

— Сподіваюся, в родині вашій усе гаразд? — над силу спромігся вимовити він.

— Так, дякую… Бувайте здорові. — Вона пішла.

Якусь мить Болдвін стояв біля вікна, дивлячися на сіру чорновіконну будівлю насупроти. Нерозумно так хвилюватися. Треба розважитись. Взявши з кілочка за дверима пальто й капелюха, вийшов. — Джонасе, — мовив, проходячи повз високу бібліотеку, де сидів, уважно схилившися над паперами, чоловік з круглою лисою головою, що скидалася на диню, — принесете мені всі папери з мого столу додому… Я перегляну їх сьогодні ввечорі.

— Гаразд, сер.

Опинившися на Бродвеї, Болдвін відчув себе ніби маленьким хлопчиком, що не пішов до школи. Був іскрястий зимовий день, сонце то визирало, то ховалося за хмари. Він стрибнув до таксі. Їдучи до центра, дрімав, лежачи на подушці. На Сорок Другій вулиці прокинувся. Все збилось у безладді яскравих переплутаних площин, кольорів, облич, ніг, вітрин, трамваїв, автомобілів. Сидів випроставшися, поклавши на коліна обтягнені рукавичками руки, не тямлячи себе з хвилювання. Біля будинку, де жила Невада, заплатив шоферові. Це був негр і, одержавши п’ятдесят сентів на чай, він широко посміхнувся, показавши білі, немов слонова кість, зуби. Ліфта не було, й Болдвін збіг легко сходами, сам з себе дивуючися. Постукав у двері до Невади. Відповіді не було. Постукав ще. Вона обережно відхилила двері, висунувши ясноволосу, кучеряву голівку. Він вбіг до кімнати раніш, ніж вона встигла спинити його. На ній було саме кімоно поверх рожевої сорочки.

— Отакої! — мовила вона. — Я гадала, що це офіціянт.

Болдвін згріб її й поцілував. — Не знаю чому, але я почуваю себе, немов трилітня дитина.

— Скидається на те, що вам стався соняшний удар… Вам же відомо, що я не люблю, коли ви приходите, не сповістивши заздалегідь телефоном.

— Ну, не сердьтеся, я забув.

Він угледів на канапі пару синіх, дбайливо складених штанів.

— Я страшенно стомився в конторі, Невадо. Думав, що прийду трохи погомоніти до тебе й розважуся.

— Я саме вправлялася в танцях під грамофон.

— Це дуже цікаво… — Він почав з підскоком ходити туди й сюди по кімнаті. — Слухайте, Невадо… нам треба поговорити. Мені байдуже, хто у вас в опочивальні… — Вона глянула, зненацька, йому в обличчя й сіла на канапі біля штанів. — Щиро кажучи, я вже спостеріг, що ви маєте щось з Тоні Гентером.

Вона зібгала вуста й схрестила ноги.

— Кінець-кінцем, уся ця нісенітниця про візити до психоаналітика з платнею у двадцять п’ять долярів на годину дуже тішила мене… Але саме цієї миті я зважив, що з мене досить. Цілком досить.

— Джордже, ви збожеволіли, — прожебоніла вона й почала враз сміятися.

— Я скажу вам, що зроблю, — провадив Болдвін виразним офіційним голосом. — Пришлю вам чека на п’ятсот долярів, бо ви гарна дівчина й подобаєтеся мені. За приміщення заплачено до першого. Улаштовує це вас? І, будь ласка, не робіть спроб чіплятися до мене.

Вона качалася біля чепурно складених синіх штанів на канапі, нестримно сміючись. Болдвін махнув їй капелюхом і рукавичками і вийшов, обережно зачиняючи за собою двері. — Щасливо відкараскався, — буркнув, зачинивши їх.

Опинившися на вулиці, жваво пішов до центру. Почував приємне піднесення і бажання з кимсь говорити. Міркував, до кого міг піти. Згадуючи всіх своїх приятелів, удався в розпуку. Відчув себе самотнім, занедбаним. Мав бажання звіритись якійсь жінці, збудити в ній жаль, розповівши про безталанне, сплюндроване своє життя. Увійшов до тютюнової крамниці й став перегортати телефонну книжку. Коли перегорнув до літери «Г», — перейнявся легеньким тремтінням. Врешті знайшов прізвище Герф, Геллен Оґлторп.

Невада Джонз довго сиділа на канапі, сміючися гістерично. Нарешті вийшов Тоні Гентер у сорочці й кальсонах з бездоганно зав’язаним бантом краватки.

— Чи він пішов?

— Чи пішов? Звичайно, пішов! — верескнула вона. — Він побачив твої штани.

Тоні безсило впав у крісло. — Ну, чи не найбезталанніша я в світі людина?

— Чому? — давлячися сміхом, спитала вона, тоді як обличчям їй текли сльози.

— А що ж тут доброго? Адже я втрачу посаду в театрі.

— А сердешній Неваді знову животіти на три доляри в день… Проте, байдуже. Ніколи мені не була до смаку роля утриманки.

— Алеж ти й гадки не маєш про мою кар’єру… Жінки такі егоїстичні. Якби ти не спокусила мене…

— Мовчи, дурнику. Гадаєш, що я не знаю всього про тебе? — Вона підвелася, обсмикнувши на собі кімоно.

— Все, чого я прагнув — це можливости виявити себе, а тепер ніколи не матиму вже такої нагоди, — простогнав Тоні.

— Ні,