Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Що таке, татусю? Вам сталась якась прикрість у конторі?

— Ринків нема. На весь чортів світ немає і однісінького ринка, щоб не був напхом напханий усячиною. Кажу тобі, Сінтіє, що скрізь однаково. І ніхто не вгадає, що може статися… Слухай, щоб не забути, прийди до банку взавтра о дванадцятій. Я пошлю Геджінса з деякими коштовностями, — особистими, розумієш? — щоб покласти їх до твого сейфу.

— Він уже повний, татусю.

— Сейф в Астор-Тресті на твоє ім’я?

— Спільний на Джо й на мене.

— Гаразд, то візьмеш сейф у банку на П’ятій Авеню тільки на своє ім’я… Опівдні я пошлю туди коштовності… І пам’ятай моє слово, Сінтіє, якщо вчуєш коли, що ділова людина говорить про громадські чесноти — майся на обачності.

Вони перетинають Чотирнадцяту вулицю. Батько й дочка дивляться крізь скло на посічені вітром обличчя людей на ріжках, що чекають нагоди перейти вулицю.

-----

Джіммі Герф позіхнув і відсунув стілець. Ніклевий блиск друкарської машинки різав йому очі. Пучки боліли. Відхиливши трохи двері, зазирнув до холодної опочивальні. Над силу міг розгледіти, що Еллі спить в алькові. Укутку стояла дитяча колиска. Линув кислувато-молочний дух пелюшок. Причинивши двері, почав роздягатися. Коли б хоч трошки більше місця, бурмотів він. Живемо, як у клітці. Скинув запорошене накривало з канапи й витяг з-під подушки піжаму. Простір, простір, чистота, спокій. Слова жестикулювали йому в голові, немов би він звертався до великої авдиторії.

Погасивши світло, відчинив трохи вікно і, весь дерев’яний од утоми, впав на постіль. Одразу ж почав писати листа на лінотипі. Тепер я лягаю спати… мати великого білого присмерку. Рука лінотипу — жіноча рука в довгій білій рукавичці. Серед стукоту машин голос Еллі: не треба, не треба, не треба ти завдаєш мені болю… Містере Герф, говорить людина у халаті, ви псуєте машину й ми не зможемо видрукувати книжки. Лінотип — роззявлена паща з яскравоніклевим рядом зубів, що ковтає, трощить. Джіммі прокинувся й сів на ліжку. Він змерз, зуби йому цокотіли. Замотавшись у ковдру, заснув знов. Коли прокинувся вдруге, був день. Він зігрівся й почував себе щасливим. Пластівні танцювали, зависали, кружляли за високим вікном.

— Галло, Джімпзе, — мовила Еллі, йдучи до нього з тацою.

— Чи я вмер і потрапив на небо, чи що сталося?

— Просто сьогодні неділя… Мені спало на думку, що тебе треба трохи потішити… і я спекла булочок.

— Ти дивна, Еллі! Зачекай хвилиночку, я побіжу почищу зуби.

Він вернувся вже вмившися, у купальному халаті. Вуста їй затремтіли під його поцілунком.

— Ще тільки одинадцята… Я виграв цілу годину… А ти будеш пити каву?

— За хвилинку… Слухай Джімпсе, я маю поговорити з тобою. Як на твою думку, чи не слід найняти ще одну кімнату тепер, коли ти знову почав працювати ночами?

— Ти хочеш переїхати до іншого приміщення?

— Ні, я просто думаю, що ти можеш найняти десь поблизу кімнату, де ночуватимеш, і ніхто не турбуватиме тебе вранці.

— Алеж, Еллі, тоді ми ніколи не бачитимемо одне одного… Ми й так сливе не бачимося.

— Жахливо… Та чим тут зарадиш, як години нашої роботи різні?

Із сумежної кімнати долинув вибух плачу Мартінового. Джіммі сидів край ліжка, з порожньою чашкою на колінах, дивлячися на голі свої ноги.

— Як тобі краще, — журно мовив він.

Бажання схопити її за руки й доти тулити до себе, аж поки їй стане боляче, немов ракета, пронизало його і вмерло. Вона забрала посуд і вийшла. Його вуста знали її вуста, його руки знали обійми її рук, він знав густі ліси її волосся, він кохав її. Довго сидів, дивлячися собі на ноги — тонкі, червонясті ноги з набряклими синіми жилами та пальцями, викривленими від взуття, сходів і тротуарів. На обох маленьких пальцях були мозолі. Очі йому виповнилися слізьми з жалю до самого себе. Дитина вщухла. Джіммі пішов до ванної та почав наливати воду в купільник.

-----

— А це все той інший хлопець, Ганно. Він призвичаїв вас до думки, ніби ви ні до чого не здатні… Зробив вас фаталісткою.

— А що це таке?

— Це людина, що не визнає боротьби, не вірить у поступ людства.

— Ви вважаєте, що Буй був саме такий?

— У всякому разі він — страйкбрехер… Ні в кого з цих південців нема клясової свідомости… Хіба ж він не вплинув на вас, щоб ви не платили членських внесків до спілки?

— Мені надокучило працювати на швальній машині.

— Алеж ви могли взятися до рукоділля й заробляти добрі гроші. Ви не така, як він, а наша. Я допоможу вам улаштувати своє життя й дістати добру роботу… Ніколи в світі не дозволив би я вам працювати у танцівці, як це зробив він. Ганно, мене аж жаль бере, як я бачу, що єврейська дівчина водиться з таким хлопцем.

— А коли він пішов, у мене не стало роботи.

— Такі, як він, люди — найбільші вороги робітництва. Адже вони дбають тільки про себе.

Обоє повагом простували у вечірньому тумані Другим Авеню. Він — рудоволосий, худорлявий єврей. У нього синювато-бліде обличчя з запалими щоками й криві ноги кравця. У Ганни надто тісні черевики. Під очима їй великі сині смуги. На оповитій туманом улиці тиняються купки людей, розмовляючи єврейською, російською та надто акцентованою англійською мовою Іст Сайду. Теплі смуги світла з гастрономічних крамниць і кіосків з холодними напоями відбиваються на блискучому тротуарі.

— Якби ж я не почувала себе весь час такою стомленою, — бурмоче Ганна.

— Давайте зайдемо трохи освіжитися. Випийте, Ганно, склянку вершків, це надасть вам сили.

— Я не люблю їх, Елмере. Волію содової води з шоколядою.

— Це вам тільки зашкодить, але робіть так, як вам ліпше смакує.

Ганна сіла на високий, ніклем прикрашений стілець. Він став біля неї. Вона відкинулася назад, злегка спершися на нього.

— Все лихо робітників у тому, — він говорить тихим, монотонним голосом, — що ми нічого не знаємо. Не знаємо, як треба їсти, як треба жити і як обстоювати свої права… Еге, Ганно, я хочу, щоб ви думали про все це так само, як і я. Хіба ви не бачите, що ми опинились у самому осередку бойовища, нестеменно, як на війні.

Ганна ловить довгою ложечкою шматочки морозива з густої пінявої рідини у себе в склянці.

-----

Джордж Болдвін видивлявся в люстро, миючи руки в невеличкій кімнатці біля кабінету. Його, ще густе на скронях, волосся