Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Я знаю, що ви були завжди добрим другом мені, і, сподіваюсь, що будете й надалі.

— Я ніколи не відмовляюся від своїх слів, але, Джордже тепер настав такий світ, що тільки давай і бери.

— Ну, то як, — перебила їх Невада, дріботливим, танцюристим кроком наближаючися до них, одягнена у флямінґово-рожеву шовкову сукню. — Кінчили вже розмову, хлопці?

— Кінчили, — буркнув Ґес. — Скажіть, міс Невадо, звідки у вас таке ім'я?

— Я народилась у Рено…[5] Мати поїхала туди брати шлюбну розлуку… Вона тяжко журилася… А я саме й побачила тоді світ.

-----

Ганна Коген стоїть біля прилавку, під вивіскою Найкращі сандвічі в Нью-Йорку. Ноги їй болять у гостроносих з високими закаблуками черевиках.

— Мабуть скоро почнеться торгівля, або у нас буде дуже поганий день, — говорить біля неї продавець содової води. У нього нескладне обличчя і гострий кадик. — Покупці завсігди налітають усі одразу.

— Еге. Скидається на те, що у всіх разом виникають однакові думки.

Вони стоять, дивлячися на скляну переборку на безкраю низку людей, що сунуться від підземної залізниці й до неї. Враз Ганна відбігає від прилавку й прослизає до невеличкої кухні, де літня жінка чистить плиту. Укуточку вісить на цвяшку люстро. Взявши з кишені пальта коробочок з пудрою, Ганна починає пудрувати собі носа. На мить завмирає з пушком у руці, дивлячися на широке своє обличчя з гривкою на чолі й на рівне чорне, стрижене волосся. — Недоладня єврейка, говорить сама собі гірко. Вертаючися назад до прилавка, налітає на управителя — невеличкого гладкого італійця з масною лисиною.

— Невже у вас нема іншої роботи, як тільки видивлятися цілісенький день у люстро? Ну, гаразд, ви звільнені.

Ганна дивиться на його блискуче, немов маслина, обличчя.

— Можна мені добути сьогодняшній день? — жебонить вона.

Той ствердливо хитаю головою. — Та швидше повертайтеся! Тут вам не інститут краси.

Вона мерщій поспішає на своє місце до прилавка. На всіх стільцях сидять люди. Дівчата, конторські хлопці, сіровиді бухгальтера.

— Сандвіч з курятиною і чашку кави.

— Сандвіч з сиром і маслинами й склянку молока.

— Шоколяди.

— Сандвіч з яйцем, кави й булочок.

— Чашку бульйону.

— Курячого бульйону.

— Шоколядного морозива й содової води.

Їдять похапцем, не дивлячись одне на одного, утупивши погляд у тарілки, чашки. Позад тих, що сидять, інші чекаючи черги, посуваються ближче. Деякі їдять стоячи. Деякі сперлися спинами на прилавок і їдять, дивлячися крізь скляну переборну з написом «ікнадінс» на юрбу людей, що, штовхаючися, поспішають у брудно-зелений сутінок підземки й виходять звідти.

-----

— Ну, Джо, розповідайте все докладно, — мовив Ґес Мак-Нійл, випускаючи хмару дима з сиґари й одкидаючися на спинку обертового стільця. — Що це ваші хлопці надумали робити там у Флетбуші?

О’Кіф кашляє і тупцяється на місці. — У нас там аґітаційний комітет, сер.

— Знаю. Але цього не досить, щоб робити наскок на вечірку кравців.

— Я не міг тут нічого вдіяти… Юрба визвірилася на всіх отих пацифістів та червоних.

— Це було б добре рік тому, але настрій публіки міняється. І скажу вам, Джо, що публіка досить уже переситилася героями війни.

— У нас життєздатна організація.

— Я знаю це, Джо. Добре знаю. Вірю вам у цьому… Хоч як уже наполягатиму на військову премію. Штат Нью-Йорк виконав уже свій обов’язок перед демобілізованими.

— Щира правда.

— Державна премія — це значить податок на середнього підприємця, більш нічого… Ніхто не хоче вже платити податків.

— На мою думку, хлопці наші сподіваються одержати щось.

— Всі ми сподівалися багато одержати, проте, не маємо ще нічого… Не говоріть мені будь ласка про це… І візьміть собі сиґару з тієї скриньки. Мій приятель прислав їх мені з Гавани через одного морського офіцера.

— Дякую, сер.

— Не соромтеся, беріть чотири або п’ять.

— Щиро дякую.

— Скажіть, Джо, якої позиції триматимуться ваші хлопці на виборах мера?

— Це залежить від того, як ставитимуться до потреб демобілізованих.

— Слухайте, Джо, ви розумний хлопець…

— Звичайно, щодо позиції все буде гаразд. Я поговорю з ними.

— А скільки їх усіх?

— В конторі Шімеса О'Рійлі понад три сотні, й щодня записуються нові… Ми перетягаємо їх звідусіль. На різдво хочемо урядити танці й бокс, якщо знайдемо десь боксерів.

Відкинувши назад голову на воловій шиї, Ґес Мак-Нійл вибухнув реготом. — Оце так молодці!

— Але, слово чести, єдине, чим можна тримати вкупі наших хлопців — це премія.

— А як я прийду колись увечорі до них поговорити?

— Це дуже добре. Хоч вони лихим оком дивляться на кожного, хто не був на фронті.

Мак-Нійл спалахнув.

— Щось надто розумними вернулись ви хлопці, з фронту. — Він засміявся. — Та це триватиме не більше, як рік-два… Я бачив уже, як верталися солдати з еспано-американської війни — затямте це, Джо.

Увійшов офіціянт і поклав на стіл картку. — Якась леді хоче вас бачити, містере Мак-Нійл.

— Гаразд, проведіть її… Це стара дурепа з шкільної ради… Бувайте здорові, Джо. заскочите якось на тому тижні… Я матиму вас на увазі, вас і вашу армію.

У конторі чекав Дуґан. Він таємниче, якось збоку, наблизився до Джо.

— Ну, як справи, Джо?

— Дуже добре, — відказав, надимаючи груди, Джо. — Ґес сказав мені, що Таммані Голл підтримуватиме нас у наших вимогах щодо премії… Ми укладали з ним плян широкої національної кампанії. Він дав мені кілька сиґар, що прислав йому аеропляном з Гавани його приятель… Хочеш одну?

Держачи кожен у куточку рота сиґару, вони обидва, спишна виступаючи, попростували через майдан Ратуші. Насупроти старого будинку ратуші зносилося риштовання. Джо показав на нього своєю сиґарою. Тут мер хоче поставити нову статую Громадянської Доброчинности.

-----

Дух їжі корчем хапав його за порожній шлунок, коли він минав їдальню Чайлд. Світанок сіяв дрібненький сірий порох на чорне чавунне місто. Детч Робертсон безнадійно плентався через майдан Юніон, згадуючи теплу постіль Френсі й прянні пахощі її волосся. Засунув руки глибоко в порожні кишені. Нема ні сента, й Френсі нічого не змогла дати йому. Повернув на схід, повз готель на П’ятнадцятій вулиці. Якийсь негр вимітав сходи. Детч заздро глянув на нього — він має роботу. З гуркотом проїздили фурґони з молоком. На майдані Стьювесент повз нього пройшов молочник, держачи по пляшці молока в кожній руці. Випнувши нижчу щелепу, Детч брутально озвався: — Дай мені напитися молока, чуєш? — Молочник був тендітний, рожевовидий юнак. Блакитні його очі широко розплющилися. — Зайдіть за фургон, там є відкрита пляшка під сидінням. Тільки пильнуйте, щоб ніхто не бачив, як ви п’єте.

Детч почав жадібно ковтати солодке молоко. Воно немов би гладило пересохле горло. Не слід