Менгеттен - Джон Дос Пассос
Джемз одсунув стільця й вийшов з газетою під пахвою.
— Вже пів на дев’яту, Джемзе, — мовила місис Мерівейл. — Він як допадеться до газети, то ладен і цілу годину з нею просидіти.
— Ну я піду мабуть знов ляжу, — роздратовано мовила Мейзі. — Страшено нерозумно, що ми всі встаємо до сніданку. В цьому є навіть щось вульґарне, мамо. Ніхто цього не робить. У Перкінзів сніданок подають до постелі.
— Джемз мусить бути о дев’ятій у банку.
— Це зовсім не причина, щоб витягти нас усіх з постелі. Так люди тільки зморшок собі набувають.
— Алеж ми не бачитимемо Джемза аж до обіду. Потім, я люблю рано вставати. Ранок найкраща пора дня.
Мейзі розпачливо позіхнула.
У дверях передпокою став Джемз, чистячи щіткою капелюха.
— А де ти дів газету Джемзе?
— О, я залишив її там!
— Нічого, я візьму сама. Любий, ти криво вколов шпильку в краватку. Дай я переколю… Ось так.
Поклавши руки на плечі синові, місис Мерівейл зазирнула йому в обличчя. На ньому був темносірий, у яснозелену смужку костюм і оливкова плетена краватка з невеличкою золотою шпилькою, зеленкувато-оливкові у чорні цяточки вовняні шкарпетки й темночервоні оксфордські черевики, з дбайливо зав’язаними подвійним узлом шнурками, що ніколи не розв’язувалися.
— Хіба ти не візьмеш палиці, Джемзе?
Він обкрутив зеленкувато-оливковим кашне шию і одяг темноцинамонове зимове пальто. — Ні, мамо, я спостеріг, що молоді люди там не ходять з палицями… Ще на мене подумають… і сам не знаю, що…
— Алеж містер Перкінз носить палицю з золотою голівкою.
— Він же один із віцепрезидентів і може робити, що йому заманеться… Та вже час іти.
Джемз Мерівейл нашвидку поцілував матір і сестру. Простуючи до ліфта, одяг рукавиці. Схиливши голову насупроти вогкого вітру, швиденько пішов Сімдесят Другою вулицею на схід. Біля станції підземки купив «Трибуну» й збіг сходами на залюднену, що тхнула кисло, плятформу.
-----
Чікаґо! Чікаґо! — верещав грамофон. Тоні Гентер, стрункий у гладенькому чорному костюмі, танцював з дівчиною, що все схиляла йому на плече голівку з копицею кучерявого попелястого волосся. Вони були самі в номері готелю.
— Серденько, ти славно танцюєш, — пробуркотала вона, тулячися ближче до нього.
— Ти такої думки, Невадо?
— Еге… Коханчику, ти нічого не спостеріг у мені?
— Чого саме, Невадо?
— Нічого не спостеріг у моїх очах?
— У тебе найкращі в світі оченята.
— Але в них щось є.
— Ти хочеш сказати, що в тебе одне око зелене, а друге каре?
— О, то ти спостеріг це, любчику! — Вона простягла до нього вуста. Він поцілував їх. Пластинка докрутилася до краю. Обоє кинулися, щоб спинити її. — Ну, хіба ж це поцілунок, Тоні? — мовила Невада Джонз, одгортаючи кучері від очей. Вона поставила нову пластинку.
— Слухай, Тоні, — сказала вона, коли вони знов пішли в танець. — Що сказав психоаналіст, коли ти був у нього вчора?
— Нічого особливого, ми просто поговорили трохи, — зідхаючи відказав Тоні. — Він запевняє, що це просто фантазія у мене. Радить ближче спізнатися з якоюсь дівчиною. Він — добрий лікар, але сам не знає, що говорить. І нічого не зможе вдіяти.
— Ручуся, що я зможу.
Вони спинились і глянули одне на одного. Обличчя їм пашіли.
— Те, що я спізнався з тобою, Невадо, значить більше для мене, — журливо мовив він. — Ти така хороша для мене… Адже всі інші завжди були погані.
— Ну, який же ти урочистий! — вона одійшла від нього й замислено спинила грамофона.
— А ми таки пожартували над Джорджем.
— Мене жах бере, як згадаю. Він такий люб’язний… Якби не він, я ніколи б не потрапив до лікаря Баумгардта.
— Сам винний. Дурень він усесвітній! Гадає, що можна купити мене за номер у готелі та за кілька квитків до театру. Ну, а тепер, дізнається ще й про інше… Але, слово чести, Тоні, ти мусиш лікуватись у цього лікаря. З Ґленном Ґастоном він просто диво якесь зробив. Той аж до тридцяти п’ятьох років уважав себе за «такого», а тепер я чула, що він одружився і має двійко, близнят… Ну, а тепер поцілуй мене, як слід, коханий… Ось так. Давай ще потанцюємо. Чудовий танцівник з тебе. Такі, як ти, завсігди добре танцюють. Не знаю чому…
Зненацька різко задзеленчав дзвоник телефону, немов кімнату пилка прорізала. — Галло… Так, це міс Джонз… Звичайно, Джордже, я чекаю на вас…
Вона поклала приймача. — Хай йому лиха година! Тікай, Тоні! Я покличу тебе пізніш. Не сідай до ліфту, бо наскочиш на нього.
Тоні Гентер розтанув за дверима. Невада поставила пластинку «Дивна Крихітка» й почала нервово ходити по кімнаті, пересуваючи стільці й пригладжуючи свої коротенькі кучері.
— О, Джордже, я гадала, що ви вже не прийдете! Як ся маєте, містере Мак-Нійл? Не знаю чому, а я дуже нервуюся сьогодні. Думала, що ви так і не прийдете. Може поснідаємо? Я голодна.
Джордж Болдвін поклав капелюха й палицю на стіл у кутку. — Що ви хочете Ґесе? — спитав він.
— Я завжди замовляю баранячу котлету й смажену картоплю.
— А я тільки бісквіт з молоком, бо щось мені шлунок зіпсувався… Невадо, чи ви не змогли б виготовити гайбол містерові Мак-Нійлові?
— Гаразд, я захожуся біля цього, Джордже.
— А мені, Джордже, замовте пів курчати, омарів і салату з груш-авокадо, — гукнула Невада з ванної, де вона рубала кригу.
— Вона страшенно любить омари, — сміючися зауважив Болдвін ідучи до телефону.
Невада вийшла з ванної, держачи на таці дві склянки гайболу. Вона напнула на плечі червоний з яскравозеленою облямівкою шаль. — Питимемо ми вдвох, містере Мак-Нійл. Джордж п’є саму воду. Так наказав лікар.
— А що ви скажете, Невадо, коли я запропоную піти до оперетки? У мене така сила справ, що хочеться освіжити голову.
— Я дуже люблю ранкові вистави. А можна покликати Тоні Гентера? Він дзвонив телефоном і говорив, що почуває себе дуже самотнім сьогодні й хоче кудинебудь піти. Він не працює цей тиждень.
— Добре… Ви вибачте, Невадо, але ми мусимо обговорити деякі справи… Одну секунду лише тут, біля вікна, а до сніданку зовсім забудемо про все.
— А я тим часом переодягнуся.
— Сідайте тут, Ґесе.
Якусь мить вони сиділи мовчки, дивлячись у вікно на червону клітку нової будівлі насупроти.
— Ну, Ґесе, — враз прикро мовив Болдвін, — я наважився взяти участь у виборах.
— Дуже добре, Джордже, Ми потребуємо такої, як ви, людини.
— Іду в списку реформістів.
— Оце так!
— Я хотів сказати це вам, Ґесе, раніш, поки ви ще не довідалися деінде.
— Хто ж голосуватиме за вас?
— Я маю підтримку… Преса теж за мене.
— До дідька пресу…