Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Ой, Біллі, то ви й досі не забули всього цього? Я була тоді дурним дівчиськом. Боялася, що кохання і шлюб перешкоджатимуть моїй праці в театрі… Божевільно прагнула тоді успіху.

— Чи ви й тепер учинили б так само?

— Не знаю… Алеж, Біллі, — відкинувши голову, вона засміялася — хіба ви знов хочете освідчуватися мені… Ой, горло!

— Слухайте, Рут, мені не хотілося б, щоб ви лікувалися цим ікс-промінням… Я чув, що воно небезпечне. Не треба лякатися, люба, але я чув, що в деяких випадках по такому лікуванні буває пістряк.

— То нісенітниця, Біллі… Воно буває тільки тоді, як з ікс-проміння користуються не так, як слід, і лікування триває кілька років… Ні, на мою думку, лікар Ворнер надзвичайна людина!

Пізніше, сидячи у ваґоні підземної залізниці, вона все ще почувала, як м’яка його рука гладить їй рукавичку. — До побачення, моя люба дівчинко, хай щастить вам, — хрипло проказав він. А він став справжнім пройдою-актором, зловтішна промайнула їй думка. — На щастя, ви ніколи не довідаєтеся… — Тоді махнув своїм капелюхом з широкими крисами, струснув шовковистим білим волоссям, так ніби виступав у ролі мосьє Бокера, повернувсь і впірнув у густий натовп на Бродвеї. Мені може не щастити, але я не знижуся до такого, як він… Каже пістряк. Рут повела поглядом по ваґону й глянула на низку облич, що погойдувалися насупроти неї. З усіх цих людей хтось мусить мати пістряк. Четверо з п‘ятьох мають… Дурниці, це не про пістряк… заживати Нужоль О'Суллівана. Схопилася руками за горло. Воно взялось опухом, гарячково пульсувало. Але може статися ще гірше. Щось живе зростає тобі в тілі, їсть твоє життя, перетворює тебе в якусь жахливу гнилятину… Пасажири насупроти дивилися просто поперед себе. Молоді чоловіки й жінки, літні люди, зеленкуваті обличчя в тьмяному освітленні під сорокатими оповістками. Четверо з п'ятьох… Ваґон, навантажений тілами, що танцюють незграбно, погойдуються і хитають головами, коли поїзд з гуркотом вихоплюється до Дев’яносто Шостої вулиці. На Дев’яносто Шостій вулиці їй треба пересідати.

-----

Детч Робертсон сидів на лавці на Бруклінському мості, відкотивши коміра солдатської шинелі, й читав оповістки в газеті. Був вогкий, туманний день; мокрий міст видавався таким відокремленим, немов самотня деревина в густому саду пароплавних гудків. Пройшли два матроси. — Це найліпший шинок із усіх, де мені доводилося бувати.

Компаньйон до кінотеатру, в залюдненому районі… найпевніший спосіб заощадити гроші… З 000 долярів… але у мене нема трьох тисяч… Сиґарний кіоск, в гарній околиці, продається через родинні обставини… Добре устаткована крамниця радіоприладдя й музичних струментів… Друкарня новітнього типу з лінотипними машинами й палітурнею… Кошерна їдальня і делікатеси… Кегельбан… В залюдненому районі танцівна заля та інші місця розваг. Купуємо штучні зуби, золото, плятину, самоцвіти. Хай їм дідько. Вимоги на чоловічу працю. Оце більше пасує нашому братові. Першорядні каліграфи, щоб писати адреси… Це не для мене… Робітник до авторемонтної майстерні… Він витяг старого конверта й записав на ньому адресу. Чистильники чобіт… Ні, ще до цього не докотився. Хлопчики… ні, я вже не хлопчик. Кондитори, передвиборчі аґітатори, помивачі. Учіться і в той же час заробляйте. Зуботехнічна справа певний шлях до успіху… Нема більше безробіття…

— Галло, Детче! Я боялася, що ніколи не дійду сюди. — Дівчина з сірим обличчям, у червоному капелюсі та з сірим кролячим коміром сіла поруч з ним на лавці.

— Мені вже остогидло читати ці оповістки, — він потягся й позіхнув, а газета впала йому з колін.

— Тобі не холодно сидіти тут на мості?

— Та воно холодно… Ходімо, попоїмо. — Зірвавшися на ноги він повернув червоне обличчя з тонким перебитим носом до неї та зазирнув у чорні її очі ясносірими очима. Міцно стис їй руку. — Ну, Френсі, як тобі ведеться, дівчатко?

Вони повернули назад до Менгеттену, туди, звідки вона прийшла. Внизу під ними блищала в тумані річка. Повагом плив величезний пароплав. Уже засвічувалися вогні. Вони глянули через бильця мосту на чорні димарі пароплава.

— Чи цей пароплав буде такий завбільшки, як той, що ти їхав ним через океан?

— Ні, той більший.

— Мені теж хотілось би так поїхати.

— Колись я повезу тебе за кордон і покажу всі ті міста… А я чимало їх бачив, коли служив в Американській армії.

На станції підземної залізниці вони затрималися трохи. — Френсі, чи в тебе є гроші?

— Є доляр. Хоч він мені потрібний буде завтра.

— А у мене зостався один четвертак. Давай візьмемо два обіди по п’ятдесят п’ять сентів у китайському ресторані. Це коштуватиме один доляр і десять сентів.

— Мені треба п'ять септів, щоб поїхати завтра на роботу.

— Ого лиха година! Коли вже нарешті, у нас будуть гроші?

— А ти ще не знайшов роботи?

— Хіба я не сказав би тобі?

— Ну, то ходімо, у мене є дома заощаджених п’ятдесят сентів, я візьму з них завтра собі п’ять. — Розмінявши доляра, вкинула два п'ятаки в автомат. Вони сіли до поїзду, що йшов на Третю Авеню.

— Слухай, Френсі, мені дозволять танцювати в хакі?

— А чому б і ні, Детче? Адже воно цілком пристойне.

— Я трохи побоююся.

Джазбанд у ресторані грав «Гіндустан». Дхнуло лоєм і китайською підлевою. Вони прослизнули в окрему кабінку. Зализані юнаки й стрижені дівчата танцювали, щільно обнявшися. Сівши до столика, Френсі й Детч глянули одне одному в очі й посміхнулися.

— Ой, який же я голодний!

— Справді, Детче?

Він почав висувати коліна, аж поки вони торкнулися до її колін.

— Ти — хороше дівчатко, — мовив він, з’ївши суп. — Слово чести, я таки знайду роботу на цьому тижні. А тоді ми наймемо гарненьку кімнатку, візьмемо шлюб і все таке інше.

Коли вони пішли танцювати, обоє так тремтіли, що не могли додержати такту з музикою.

— Містере, не можна танцювати без відповідного вбрання, — мовив моторний китаєць, кладучи руку на плече Детчеві.

— Що йому треба? — буркнув Детч, танцюючи.

— Щось про твій одяг, Детче.

— Хай іде до дідька!

— Я стомилась. І волію краще розмовляти, а не танцювати…

Вони вернулися до кабінки й з’їли дві скибочки ананаса на десерт.

Потім пішли на схід, Чотирнадцятою вулицею. — Детче, чи не можна піти до твого приміщення?

— У мене нема приміщення. Стара відьма вигнала мене й забрала всі мої речі. Слово чести, якщо не знайду за цей тиждень роботи, то піду запишуся знов до армії.

— Ой, не роби цього! Тоді ми ніколи не одружимося… Ти ще ніколи не казав мені цього.

— Не хотів завдавати тобі жалю, Френсі… Шість місяців без роботи… Цього задосить, щоб збожеволіти!

— Але, Детче, куди ми підемо?

— Можна піти до корабельні… Я знаю одну.

— Холодно.

— Я не відчуваю