Менгеттен - Джон Дос Пассос
— Еллі, нам треба винести Мартіна, щоб і він подивився.
— І почав верещати, як сірена на буксирі… Хай краще лишається там, де лежить.
Впірнувши під якісь кодоли, прослизнули повз гуркотливу підойму на прову.
— Алеж, Еллі, це найвеличніше в світі видовище… Я вже не сподівався, що вернуся назад. А ти?
— Я завжди мала намір вернутися.
— Алеж не так, як оце?
— Ні, не так.
Матрос махнув їм рукою, щоб вони йшли назад. Еллен повернулась обличчям проти вітру, й він здмухнув їй мідяні кучері з чола. — C’est beau, n’est се pas? — Вона посміхнулася вітрові й червоному обличчю матроса.
— J'aime mieux le Havre…
— Sil vous plait madame.
— To я піду вниз і загорну Мартіна.
Гучне пихкання буксиру, що йшов поряд з пароплавом, приглушило відповідь Джіммі. Вона відійшла від нього й вернулася до кабіни.
В кінці східні вони потрапили в самісіньку гущу.
— Нам слід почекати на носія, — зауважила Еллен.
— Ні, люба, я вже взяв речі, — Джіммі обливався потом і спотикався з чемоданами в руках і пакунками під пахвами. Дитина тихенько вуркотала на руках в Еллен, простягаючи крихітні рученята до облич, що насувалися звідусіль на них.
— А знаєш, — мовив Джіммі, коли вони простували вже східнею, — я не від того, щоб сісти знов на пароплав… Не люблю я вертатися додому.
— А я люблю… Я піду наперед… Треба пошукати Френсіс і Боба… Галло!
— Хай мене…
— Геллен, вам подорож пішла на користь, ви маєте чудовий вигляд… де Джімпс?
Джіммі тер собі руки, що заніміли від важких чемоданів.
— Галло, Герфе!
— Галло, Френсіс!
— Ну, чи ж не чудово?
— Я дуже радий бачити вас.
— Знаєш, Джімпсе, мені, мабуть, найзручніше їхати з дитиною просто до Бревурту.
— Ну, чи ж не розкіш він?
— А у вас є п’ять долярів?
— У мене тільки один доляр дрібними й сотня чеком.
— Я маю гроші. Ми з Геллен поїдемо до готелю, а ви, хлопці поклопочіться тут з речами.
— Пане інспекторе, можна мені з дитиною йти? Чоловік зостається біля чемоданів.
— Звичайно, мадам, прошу.
— Ну, чи ж він не хороший? Ой, Френсіс, як це втішно.
— Ви собі йдіть, Бобе. Сам я швидше впораюся… Проведіть паній до Бревурту.
— Не хочеться якось лишати вас.
— Нічого, нічого, йдіть… Я буду незабаром.
— Містер Джемс Герф з дружиною і дитиною… так?
— Так.
— Я зараз, містере Герф… Всі ваші речі тут?
— Так, всі.
— Яке воно хороше, — заквоктала Френсіс, простуючи разом з Еллен і Гілдебрандом до автомобілю.
— Хто?
— Ну, звичайно, малятко…
— О, якби ви бачили… Воно, здається, любить подорожувати.
Коли вони виїздили з брами, хтось у цивільному одягові відчинивши дверцята, зазирнув до автомобілю. — Хочете, щоб дихнули на вас? — спитав Гілдебранд. Обличчя у того скидалося на шмат деревини. Він зачинив дверцята. — Геллен ще не знає, що у нас заборонено алькогольні напої…
— Він злякав мене… Гляньте!
— Лишечко!
З ковдри, що в неї загорнена дитина, Еллен витягла брунатний пакунок. — Дві кварти найкращого коньяку… gont famille' Erf… а ще одна кварта у грілці під поясом… Тому в мене й вигляд такий, ніби незабаром у мене буде ще одна дитина.
Гілдебранди вибухли реготом.
— У Джімпса теж грілка на поясі та фляшка шартрезу збоку… Нам певно, доведеться брати його під заклад з в’язниці.
Дорогою до готелю, вони реготалися так, що їм аж сльози котилися з очей. У ліфті дитина почала плакати.
Ледве зачинили двері великої, соняшної кімнати, Еллен витягла грілку з-під сукні. — Подзвоніть, Бобе, телефоном, щоб принесли льоду й зельтерської води… Питимемо коньяк з зельтерською…
— А чи не почекати краще на Джімпса?
— Він незабаром буде. У нас нема такого, щоб платити мито… Надто занепали, щоб мати… Френсіс, де ви тут купуєте молоко?
— Звідки можу я знати, Геллен? — Френсіс Гілдебранд зашарілась і пішла до вікна.
— Ну, треба його погодувати… Воно чудово поводилося в дорозі… — Еллен поклала дитину на ліжко. Вона лежала, дриґаючи ноженятами, водячи навколо круглими темними очима кольору іскряника.
— А воно товстеньке.
— Воно таке здорове, що мабуть буде недоумком… Та що ж це я, мені треба ще подзвонити до тата. Родинне життя надзвичайно складне.
Еллен поставила спиртовку на вмивальник. Прийшов слуга з склянками й мискою нарубаної криги на таці.
— Виготуйте нам коктейль з коньяку. Треба вилити його весь, а то він роз’їсть ґуму… А потім ще підемо до кафе Д’Аркур.
— Звичайно, ви, дітки, не розумієте, як воно важко бути тверезим після цього антиалькогольного закону, — сказав Гільдебранд.
Еллен засміялася. Вона схилилася над спиртовкою, що затишно, по родинному, тхнула нагрітим ніклем і горілим спиртом.
-----
Джордж Болдвін простував Медісон Авеню, несучи на руці легке пальто. Стомлений його розум одпочивав в іскрястому осінньому присмерку вулиці. Від кварталу до кварталу, в гуркоті автомобілів і тумані ґазоліну, сперечались у нього в голові два адвокати, в чорних сурдутах і високих крохмальних комірцях. Якщо піти додому, в книгозбірні буде дуже затишно. У тихій, тьмяній кімнаті ти зможеш сидіти у шкуряному кріслі під погруддям Сціпіона Африканського й читати, а обід принесуть додому. Невада буде весела й нескромна й розповість силу втішних анекдотів… Розповість усі міські плітки… їх корисно знати… Але ти не хочеш більше бачитися з Невадою… небезпечно: вона може надто захопити… А Сесілі сидить зблякла, елеґантна й струнка, кусає собі вуста й ненавидить мене, ненавидить життя… Ну, і як його вирівняти своє існування? Він спинився перед вікном квіткової крамниці. Вогкі, теплі, медові, дорогі пахощі густою хвилею лилися з дверей на крицево-блакитну вулицю. Якби мені принаймні пощастило усталити фінансове своє становище. У вітрині був виставлений мініатюрний японський сад з вигнутими містками над ставочками, де золоті рибинки здавалися великими, немов кити. Вся таємниця в пропорції. Треба заздалегідь розробити плян життя, як розумний садівник заздалегідь укладає плян саду, раніш, ніж копати й садити. Ні, сьогодні — я не піду до Невади. Хоч можна послати їй квітів. Жовтих троянд, мідяних троянд… Такі троянди повинні личити Еляйн. Важко якось уявити, що вона знов одружилась і має дитину. Увійшов до крамниці.
— Які це троянди?
— Золото Офіру, сер.
— Я хочу послати одразу ж дві дванадцятки до Бревурту… Міс Еляйн… Ні, містерові й місис Джемс Герф… Я напишу картку.
Сівши до столу, взяв перо. Пахощі троянд — пахощі темного полум’я її волосся… Ні, не треба цих дурниць.
«Дорога Еляйн!
Сподіваюся, що Ви дозволите одному старому Вашому приятелеві одвідати цими днями Вас і Вашого чоловіка. Прошу пам’ятати, що я завжди щиро готовий (Ви надто добре знаєте мене, щоб узяти це просто
