Менгеттен - Джон Дос Пассос

— І все ж таки, на мою думку, вам слід якось поладнати з ним.

— Він крутить мною, як хоче й чудово це розуміє. Отож мені й надалі доведеться працювати самому, а він тільки гребтиме гроші… Проте, я гадаю, що тут є логіка. Якби у мене було більше грошей, однаково я розтринькав би їх. Я надто безпорадна людина.

— Алеж, чоловіче, ви не набагато старіші від мене… У вас вся кар’єра ще попереду.

— Еге, дев’ять годин на добу біля рисовного столу… Я хотів би, щоб до цієї справи пристали ви.

Болдвін спинився на ріжку й поляпав рукою по портфелю, що ніс з собою. — Знаєте, Філю, я залюбки став би вам у пригоді всім, чим зможу… Але саме тепер матеріяльні мої обставини страшенно складні. Я взяв участь у деяких досить рискованих справах і не знаю, як викручуся з них… Отож тому й уникаю скандалів, шлюбної розлуки й усякого такого. Ви, певно, і не уявляєте, яке все це складне… Я принаймні з рік не хочу братися ні до чого нового. Через війну в Европі наші справи стали страшенно непевні. Може трапитися всяка несподіванка…

— Гаразд. Бувайте здорові, Джордже.

Сендборн прикро повернувсь і пішов назад улицею. Він стомився, і ноги йому дуже боліли. Вже, сливе, смеркло. Поки він простував до станції, брудні цегляні й камінні будинки тяглися одноманітно й безбарвно, як дні його життя.

-----

Залізні лещата доти стикають їй скроні під шкірою, що, здається, голова їй ось-ось лусне, немов яйце. Вона починає великими кроками ходити туди й сюди по кімнаті. Духота голками шпигає її; кольорові плями малюнків, килими, стільці обгортають неначе теплою ковдрою. Чорний двір за вікном посмугований синіми, фіялковими й топазовими барвами дощового присмерку. Вона відчиняв вікно. Найсуворіший час — присмерк, — говорив Стен. Телефон простяг тремтливі бісерні мацки дзвінка. Вона з гуркотом зачинила вікно. Хай їм лихо, не можуть дати спокою людині.

— О, Гаррі, я не знала, що ви вже вернулися назад… Не знаю, чи зможу… Еге, певно зможу. Приходьте по виставі… Ну, чи ж не дивно це! Мусите розповісти мені. — Не встигла покласти приймач, як знову задзеленькотів дзвоник. — Галло… Ні, не можу… О, так, напевно… Коли ви вернулися? — вона засміялася дзвінким телефонним сміхом. — Алеж, Говарде, мені зовсім ніколи… Слово чести… Ви були на виставі? Так заходьте якось… Мені дуже цікаво послухати про вашу подорож… Ви знаєте… До побачення, Говарде!

Треба піти на повітря — мені стане краще. Сівши до туалетного столу, вона розпустила волосся по плечах. Страшенно багато з ним мороки, доведеться підстригти… Швидко виростуть. Тінь білої смерти. Не можна так пізно сидіти — які темні смуги під очима… А біля дверей Невидима Загибель… Якби я тільки могла плакати. Є люди, що можуть виплакати собі очі, зовсім осліпнути від сліз… А проте розлуку треба довести до кінця…

Ген-ген од берега, далеко від людей,

Чиї вітрила не зазнали шторму…

— Алеж уже шість годин. Вона знову почала ходити туди й сюди по кімнаті. Я народилася десь страшенно далеко. Задзеленькотів телефон. — Галло… Так, це міс Оґлторп… Звичайно, Рут, я не бачила вас цілісінький вік, ще як у місис Сондерленд… О, залюбки побачуся з вами. Приходьте, ми заскочимо десь попоїсти, по дорозі до театру… На третьому поверсі.

Вона дістала з шафи непромокальне пальто. Дух хутра, нафталіну й одягу лоскоче їй у ніздрях. Знову відчиняє вікно й глибоко вдихає вогке повітря, виповнене холодним гнилуватим духом осени. З річки лине гудок великого пароплава. Кудись далеко, як найдалі від безглуздого цього життя, від ідіотської цієї метушні й змагань. Чоловік може заручитися з морем, замість жінки. Ну, а дівчина? Телефон уривчасто нанизує намисто дзвінка.

Одночасно дзвонять і біля дверей. Еллен надушує кнопку, що відмикає замок. — Галло… Ні, боюся, що вам доведеться сказати, хто ви. Що? Ларрі Гопкінс? А я вважала, що ви в Токіо… Вас ще не виряджають удруге? Звичайно, ми мусимо побачитися… Це просто жах, але у мене розподілено вже ці два тижні… Сьогодні я просто якась божевільна. Приходьте взавтра о дванадцятій, я спробую якось це улаштувати… Ну, звичайно, одразу ж і побачимося, старий ви химернику… — До кімнати увійшли Рут Прінн і Касандра Вількінз, струшуючи дощову воду з парасолів. — Бувайте здорові, Ларрі… Ви обидві дуже гарно зробили… Покищо роздягайтеся… Може ви, Кассі, пообідаєте з нами?

— Я почувала, що мушу піти до вас… Ви мали такий надзвичайний успіх, — тремтливим голосом мовила Кассі, — і, моя люба, мене пройняв жах, коли я почула про містера Емері. Я так плакала… адже, правда, Рут?

— Яке чудове у вас приміщення! — вигукнула тієї самої миті Рут. В ухах Еллен боляче задзвеніло. — Всі ми колись помремо, — похмуро вихопилось у неї.

Рут стукає по підлозі ногою в калоші. Вона перехоплює погляд Кассі й та, щось промимривши, уриває. — Чи не час нам іти? — питає Рут. — Вже пізно.

— Вибачте, Рут, я на хвилинку, — говорить Еллен і біжить до ванної кімнати, зачинивши за собою двері. Там сідає на край ванни й колотить себе по колінах стуленими кулаками. Ці жінки з глузду мене зведуть! Тоді напруження її послаблюються, вона відчуває, немов з неї виливається щось, як вода з ванни. Спокійно підмальовує собі вуста.

Вертаючись назад, промовляє звичайним своїм тоном. — Ну, то ходімо. Дістали ролю, Рут?

— Я могла поїхати з одною трупою до Детройту, але відмовилася… Щоб там не сталось, а з Нью-Йорку я не виїду.

— А я чого б тільки не дала, щоб виїхати з Нью-Йорку… Слово чести, якби мені запропонували співати десь у кіно в глухому закутку, я погодилась би.

Еллен узяла свого парасоля, і всі три жінки вийшли, одна по одній на сходи й попростували на вулицю,

— Таксі! — покликала Еллен.

Автомобіль, що проїздив повз, скрегочучи спинився. Червоне, яструбине обличчя шофера висувається в світло від уличного ліхтаря. — До Юджіні на Чотирнадцяту вулицю, — говорить Еллен, тим, часом, як Рут і Кассі сідають. Зеленкуваті вогні в чорній темряві манячать повз намистинками світла унизані вікна.

-----

Вона стояла під руку з одягненим у смокінґ Гаррі Ґолдвейзером, дивлячися через парапет саду на покрівлі небосягу. Внизу, переблискуючи зрідка вогнями, поцяткований туманними плямами, лежав, немов перекинене небо, парк. Ззаду поривами налітали звуки танґо, гомін голосів, човгання ніг танцівників.

— Алеж Бойрнгардт, Рашель, Дузе, Сіддонз… Ні, Еляйн, запевняю, що ви просто не розумієте. Жадне мистецтво не в силі передати так людських переживань, як передає їх театр… Якби я міг зробити те, що хочу, ми були б найвидатнішим у світі народом, а ви найвидатнішою