Менгеттен - Джон Дос Пассос

Містер Снов чмихнув. — Здасться, я чув, ніби ви купили собі десь біля курорту землі, Ґолдвейзере.

— Купив просто котедж, та й годі. Цікаво, що людина не може купити навіть невеличкого котеджа, щоб про це не знав кожен хлопчик-газетяр з Таймз Скверу. Ходімо до їдальні, за мить прийде сестра.

Коли вони сіли до столу у величезній, прикрашеній оленячими рогами їдальні, увійшла куценька жінка в сукні вкритій лелітками. Вона була вузькогруда і з хоробливим кольором обличчя.

— О, міс Оґлторп, я така рада, що можу зазнайомитися з вами, — пискливо, немов невеличка папуга, прощебетала вона. — Я часто бачила вас на сцені, і вважаю, що ви надзвичайно цікаві… Весь час прохала Гаррі, щоб він зазнайомив нас.

— Це моя сестра Речел, — промовив Ґолдвейзер, не підводячися. — Вона господарює у мене.

— Я хочу, щоб ви, Снов, допомогли мені переконати міс Оґлторп взяти ролю в Zinnia girl. Адже ця роля виключно для неї написана.

— Така мала…

— Звичайно, це не провідна роля, але, зважаючи на те, що ви акторка мінлива й вишукана, вона найкраща в п’єсі.

— Може хочете ще риби, міс Оґлторп? — пискнула міс Ґолдвейзер.

— У нас немає вже визначних акторів, — чмихнув містер Снов. — Бутс, Джефферсон, Манзфільд, — усі померли. Тепер усе залежить від реклями. Акторів і акторок реклямують на ринку, немов патентовані якісь ліки. Хіба це не правда, Еляйн? Рекляма, рекляма…

— Алеж рекляма не робить успіху. Якби це було так, кожен режисер у Нью-Йорку став би мільйонером, — вибух Ґолдвейзер. — Це просто якась таємна окультна сила примушує людей іти до якогось певного театру й цим сприяє його успіху, розумієте? Рекляма нічого тут не вдіє, нічого не вдіє і критика, може це геній, може це щастя, але коли ви дасте публіці сама те, чого вона хоче, то матимете успіх. Це саме довела Еляйн на останній виставі… Вона знайшла контакт з публікою. Можете написати найгеніяльнішу в світі п’єсу, доручити її найвизначнішим акторам і провалитеся з нею… Я не знаю в чому тут таємниця, та й ніхто цього не знає… Увечорі, коли ви лягаєте спати, голова вам немов клоччям набита, а вранці прокидаєтеся з думкою, що приносить вам казкове щастя. Режисер не утворює цього, так само, як метеоролог не утворює погожої години. Хіба я не правду кажу?

— Смак Нью-Йоркського глядача жахливо зіпсувався з часів Воллока.

— Алеж є кілька чудових п’єс, — цвірінькнула міс Ґолдвейзер.

І цілий довгий день крутилася любов у кучерях дрібних… у темних кучерях… блищала в темнім блиску криці… звивалася… ген-ген, в яскраву височінь… Еллен різала виделкою хрумтливе біле серце салати. Вона вимовляла слова тим часом, як усередині їй, немов розірваний разок намиста, сипалися інші слова. Дивилася на малюнок двох чоловіків і двох жінок, що їли біля столу у високій з панелями кімнаті, під мерехтливою кришталевою люстрою. Звівши погляд од тарілки, побачила невеличкі пташині очі міс Ґолдвейзер. Та пильно і журно дивилась їй просто в обличчя.

— О, так влітку Нью-Йорк приємніший ніж будь-коли. Влітку менше гармидеру й метушні.

— Цілком маєте рацію, міс Ґолдвейзер. — Еллен, зненацька, з посмішкою повела поглядом навколо. І цілий довгий день крутилася любов у кучерях над рівним чолом… Спалахувала в темній криці його очей…

У таксі опецькуваті коліна Ґолдвейзерові тулилися до її колін; в його очах снувалося крадькома якесь павутиння, його очі обплітали її обличчя і шию гарячою солодкою задушливою сіткою. Міс Ґолдвейзер розповзлася на сидінні поруч з нею. Дік Снов тримав незапалену сиґару в роті, качаючи її язиком. Еллен намагалася виразно уявити Стена, уявити його гнучке тіло акробата. Їй не щастило пригадати всього обличчя. Бачила або самі очі, або самі вуста, чи то вухо.

У Таймз Сквері повнісінько було мінливих кольорових огнів, світляних перехресть, запліток. Вони увійшли до ліфту готелю Астор. Еллен простувала слідом за міс Ґолдвейзер поміж столиків у садку на покрівлі. Чоловіки й жінки у вечірніх строях, у літніх тканинах і легесеньких костюмах повертались і дивилися слідом за Еллен. Їхні погляди чіплялися до неї, немов липкі вусики винограду, коли вона проходила повз. Оркестра грала «В моєму гаремі». Вони сіли біля столика.

— Може підемо танцювати? — спитав Ґолдвейзер.

Еллен посміхнулася йому в обличчя кволою, зламаною посмішкою й дозволила оповисти собі стан рукою. Велике його вухо з поодинокими урочистими волосинками на ньому, опинилося врівень з її очима.

— Еляйн, — дихав він їй у вухо. — Слово чести, я вважав себе за розумну людину, але помилявся… — він відідхнув. — Ви цілком заполонили мене, любе дівчатко, я з жахом мушу визнати це. Хіба ви не можете трошки покохати мене? Я хотів би… щоб ми одружилися, як тільки ви візьмете розлуку… Може ви станете хоч на краплиночку добріші до мене… Я все зроблю для вас, ви знаєте це… В Нью-Йорку чимало є такого, що я міг би зробити для вас… — Музика вщухла. Вони стали нарізно під пальмою. — Еляйн, ходімо до моєї контори підпишемо умову… Я хотів запросити Феррарі… Ми вернемося за п'ятнадцять хвилин.

— Мені треба зважити… Я ніколи не роблю нічого, не поміркувавши.

— Ви можете людину з глузду звести!

Враз Еллен цілком пригадала обличчя Стенове. Він стояв перед нею у м’якій сорочці з криво зав’язаною краваткою, п’яний.

— Еллі, який я радий, що бачу вас!

— Це, містер Емері, знайомтеся.

— Я відбув надзвичайно цікаву подорож, шкода що ви не їздили з нами… Ми подалися до Монреалю і Квебеку й вернулися назад через Ніяґару, навіть одної хвилинки не бувши тверезими, відколи залишили старенький Нью-Йорк і аж поки нас заарештували на Бостонському поштовому шляху за недозволену швидкість. Адже так, Перляйн? — Еллен дивилася на дівчину в невеличкому солом’яному брилику з квітами, насунутому аж на водянкувато блакитні очі, що стояла, похитуючися, поруч із Стеном. — Еллі, знайомтеся, це Перляйн. Правда, гарне ім’я? Я мало не луснув, як вона розповідала мені, що сталося… Алеж ви ще нічого не знаєте… Ми так насмокталися на Ніяґарі, що коли отямились, то були вже одружені… У нас є навіть шлюбна посвідка з братками…

Еллен не могла дивитися йому в обличчя. Звуки оркестри, гомін голосів, стукіт тарілок — усе це спіралею крутилося навколо неї, дедалі гучніш…

Всі дівчата у гаремі

Знали, як їх слід носити

Там, давно у… східньому Багдаді.

— На добраніч, Стене! — Власний голос дряпав їй рота. Вимовляючи слова, вона виразно чула їх.

— О, Еллі, а я хотів, щоб ви побули з нами…

— Дякую… дякую…

Вона знов почала танцювати з Гаррі Ґолдвейзером. Садок закружляв швидко, тоді повільніше. Гармидер. Гармидер спричиняв їй нудоту. — Вибачте на