Менгеттен - Джон Дос Пассос

J’ai fait Irois i'ois le lour du monde

Dans mes noyages…

почав він співати низьким баритоном.

Хтось потяг за рукав Джіммі. Він озирнувся. — Еллі, в чому справа?

— Тут зо мною один божевільний. Ви мусите допомогти мені відкараскатися від нього.

— Це Конґо Джек… Зазнайомтеся з ним, Еллі, він хороший чоловік… Це une tres grande artiste, Конґо.

— Може леді вип’є трохи ганусівки?

— Випийте з нами, Еллі. Тут дуже затишно, відколи всі пішли.

— Ні, дякую, я хочу додому.

— Алеж ще дуже рано.

— Гаразд. Але тоді треба впоратись якось із моїм божевільним… Слухайте, Герфе, ви бачили Стена сьогодні?

— Ні, не бачив.

— Він не прийшов, а я чекала на нього.

— Я хотів би, щоб ви відтягли його трохи від пиятики, Еллі. Це вже починає непокоїти мене.

— Хіба я йому вихователька?

— Я знаю. Але ви розумієте, що я маю на мислі…

— Ну, а якої думки ваш приятель про війну?

— Я не воюватиму… У робітника немає батьківщини. І я збираюся стати американським громадянином… Був уже колись у фльоті, але… — він ударив себе в груди, а в горлі йому заклекотів сміх. Моі, je suis anarchiste, vous comprenez monsieur?

— Алеж тоді ви не зможете стати американським громадянином.

Конґо знизав плечима.

— О, він подобається мені, він чудовий, — пошепки мовила Еллен на вухо Джіммі.

— Ви знаєте, навіщо вони розпочали цю війну? На те, щоб робітники не зробили революції… Щоб одтягти їх. Отож і Вільгельм, і Вівіяні, і австрійський імператор, і Круп, і Ротшільд, і Морґан — усі кажуть: «хай буде війна». І знаєте, що вони насамперед зробили? Застрелили Жореса, бо він соціяліст. Щоправда, соціялісти зрадили Інтернаціонал, та однаково…

— А як вони примусять нарід воювати, як він не схоче?

— У Европі нарід був невільником тисячі років. Не так, як тут… А я бачив війну. Дуже чудно. Ще хлопчаком працював у барі в Порт-Артурі. Чудно.

— Мені хотілось би стати військовим кореспондентом.

— А я могла б бути сестрою-жалібницею.

— Кореспондентом бути добре. Завжди п’яний у якомусь американському барі, дуже далеко від бойовища.

Вони засміялися.

— А хіба ми справді не далеко від бойовища, Герфе?

— Нехай і так. Ходімо танцювати. Але мусите вибачити мені, я дуже зле танцюю.

— Якщо зіб’єтесь, я штовхну вас ногою.

Його руки були немов гіпсові, коли він оповив її стан у танці. Високі, попелясті мури тріснули й повалилися в ньому. Він, неначе бальон, ширяв над пахощами її волосся.

— Станьте на носки й виступайте в такт музиці… Не ухиляйтеся набік, оце вам і вся мудрація. — Її голос різав повітря, немов тоненька, гнучка, крицева пилка. Штовхалися лікті, маяли обличчя, вилуплені очі, гладкі чоловіки й тонкі жінки колом кружляли навкруги них. Він був неначе крихкий гіпс і щось з болем гуркотіло йому в грудях, вона була складна, зубчата, крицева машина, яскравобіла, яскравосиня, яскравомідяна у нього в руках. Коли вони спинились, її груди й стегно притулилися до нього. Він зненацька, немов біговий кінь, виповнився кров’ю, що парувала потом. З одчинених дверей повіяв бріз, здмухнувши тютюновий дим і густе рожеве повітря з ресторану.

— Герфе, мені хочеться піти подивитися на той котедж, де сталося вбивство. Будь ласка, поведіть мене.

— А я так досить уже бачив усяких місць злочину.

Коли вони простували передпокоєм, назустріч їм виступив несподівано Джордж Болдвін. Він був блідий, як крейда, чорна його краватка зсунулася на бік, ніздрі тонкого носа, вкриті тоненькими червоними жилками, надималися.

— Галло, Джордже!

Голос йому хрипів, немов клаксон. — Еляйн, я скрізь шукав вас. Мушу, поговорити з вами… Певно, ви гадали, що то жарт? Я не жартую.

— Вибачте мені на хвилину, Герфе. Що таке, Джордже? Ідіть назад до столу. Я теж не жартувала… Герфе, покличте мені, будь ласка, таксі.

Болдвін схопив її за зап’ясток. — Ви досить уже тішилися з мене, чуєте? Колись наскочите на такого, що пристрелить вас. Ви мабуть вважаєте, що можете бавитися зо мною, як з іншими сопливими дурниками… Ви не краща від звичайної проститутки!

— Герфе, а прохала вас покликати таксі.

Закусивши вуста, Джіммі вийшов у чільні двері.

— Еляйн, що ви хочете робити?

— Джордже, мене не можна злякати.

Щось металеве блиснуло в руці Болдвіновій. Ґес Мак-Нійл проступив наперед і схопив його за зап’ясток величезною, червоною рукою.

— Віддайте мені, Джордже… Приберіть себе до рук, чоловіче. — Він пхнув револьвера собі до кишені. Болдвін, хитаючися, сперся на стінку. На великому пальці його правої руки проступила кров.

— Уже є таксі, — мовив, наближаючися, Герф, перебігши поглядом по блідих, напружених їхніх обличчях.

— Нічого, нічого, ви одвезіть пані додому… Не заподіяно найменшої шкоди, просто невеликий нервовий напад. Нема жадної причини хвилюватися. — Мак-Нійл говорив гучним голосом людини, що звикла до прилюдних виступів. Метрдотель і дівчина при вішальці ззирнулися занепокоєно. — Нічого не сталося… Джентлмен трохи знервувався… перевтома, розумієте… — голос Мак-Нійлів знизився до заспокійливого буркотання. — Забудьте про цей випадок.

Коли вони сіли до таксі, Еллен мовила зненацька голосом малої дитини: — Я й забула! Адже ми мали подивитися той котедж, де сталося вбивство… Скажіть шоферові, хай почекає. Я залюбки пройду трохи пішки на свіжому повітрі.

Ніч була мармурова від хмар і місяця. Пахтіло солонцюватим болотом. Жаби в рівчаках дзвеніли немов балабончики.

— Це далеко? — спитала вона.

— Ні. Одразу за ріжком.

Під ногами їм шаруділа жорства, а тоді м’яко застукотів асфальт. Світло ліхтаря засліпило їх, вони спинилися, щоб перечекати автомобіль. Дух ґазоліну виповнив їм ніздрі, а тоді розтанув у пахощах солонцю.

Будиночок був сірий, гостроверхий, з невеличким ґанком, що виходив на вулицю, і з поламаною огорожею. Позад його росла величезна акація. Перед будинком ходив туди й сюди полісмен, щось тихенько, насвистуючи. Плямистий краєчок місяця, визирнувши на хвилинку з-за хмар, залив живим сріблом розбиту шибку у вікні, що зяяло темною пащою, вихопив із темряви невеличкі округлі листки акації та закотився, немов упущений десятисентовик у щілку поміж хмар.

Ніхто з них не вимовив і слова. Вони вернулися назад, до готелю.

— То ви, Герфе, справді не бачили Стена?

— Ні. Не уявляю собі, де він ховається.

— Якщо побачите, скажите, що я просила не дляючися прийти до мене… Слухайте, Герфе, як називали тих жінок, що йшли за армією у французьку революцію?

— Дайте згадати. Здається cantonnières.

— Еге, щось подібне. Я хотіла б стати одною з них.

Десь далеко праворуч засвистів поїзд електричної залізниці, заторохтів ближче й завмер у лункому просторі.

Капаючи звуками танґо, готель танув рожево, немов купка морозива. Джіммі поліз слідом за нею до таксі.

— Ні, мені хочеться бути самій, Герфе.