Менгеттен - Джон Дос Пассос

— Я маю глибоку певність, — почав Фремінґем, — що англійці якось уладнають усе. — Джіммі разом з Беллоком попростував до шинквасу.

Йдучи через кімнату, Джіммі побачив Еллен. Її волосся видавалося дуже червоним у світлі лямпи. Болдвін, з вогкими вустами й блискучими очима, схилився до неї через стіл. Джіммі відчув, як щось йому в грудях розгорнулося, немов пружина. Враз одвернув голову, боючися, щоб вона не побачила його.

Беллок штовхнув його ліктем. — Слухайте, Джіммі, хто ці два, що розмовляли з нами?

— Приятелі Рут. Я не дуже добре їх знаю. Фремінґем, здається декоратор.

За шинквасом під малюнком «Лузітанії» стояв смуглявий чоловік у білій куртці, що охоплювала йому широкі ґорилячі груди. Він струшував дуже волохатими руками посудину з коктейлем, перед шинквасом чекав офіціянт з склянками на таці. Коктейль зеленкувато-білою піною шумував у них.

— Здорові, Конґо, — мовив Джіммі.

— Ah, bonsoir mousieur Erf, ça biche?

— Нічогенько… Слухайте, Конґо, я хочу зазнайомити вас з моїм приятелем. Це Ґрант Беллок із «Американця».

— Дуже радий. Може ви, сер, вип’єте щось разом з містером Ерфом? Офіціянт підняв тацу, що на ній тихо дзвеніли склянки, й поставив її на долоню, на рівні плеча.

— Боюся, що джін зіпсує мені смак віскі, а проте вип’ю. Призволяйтеся і ви до нас, Конґо!

Поставивши ногу на мідяні ґратки, Беллок сьорбнув із склянки. — Хотілось би мені знати, — поволі вимовив він, — що тут у вас говорять про це вбивство?

— У кожного своя версія…

Джіммі спостеріг, що Конґо моргає йому глибоко посадженими чорними очима. — Ви тут живете? — спитав він, стримуючи сміх.

— Пізно вночі я вчув, що дуже швидко їде автомобіль з одкритим глушником. Мені здалося, що він наскочив на щось, бо він, зненацька, спинивсь, а тоді ще швидше помчав назад.

— А пострілу не чули?

Конґо таємниче похитав головою — Ні, чув тільки голоси, дуже сердиті голоси.

— До біса, треба буде довідатися про цю справу, — мовив Беллок, бовтаючи в склянці недопите питво. — Вернімося до дівчат.

-----

Еллен дивилася на зморщене, немов грецький горіх, обличчя офіціянта, що наливав каву, та на його безживні риб’ячі очі. Болдвін, одкинувшися на спинку стільця, стежив за нею з-під приплющених повік. Заговорив тихим, монотонним голосом.

— Хіба ви не бачите, що я збожеволію, коли не матиму вас? Ви єдина на світі жінка, якої я прагну.

— Джордже, я зовсім не хочу, щоб мене хтось мав. Невже ви не розумієте, що жінка теж хоче волі? Будьте розважним. Якщо не облишите говорити таке, я поїду додому.

— А навіщо ви дозволяли мені впадати за вами? Я не такий чоловік, щоб з мене можна потішатися. Ви повинні це добре знати.

Вона глянула просто йому в обличчя великими сірими очима. Світло золотом грало на маленьких карих цяточках веселкової оболонки.

— Як важко, що ніколи не можна бути просто приятелями, — вона похнюпилась спустила очі й подивилася на свої пальці, що лежали на краєчку стола. Він вдивлявся в мідяне мерехтіння її вій. Зненацька прикро порушив мовчанку, що запала поміж них.

— Ну, то давайте танцювати.

J’ai fait trois fois le tour du monde

Dans nies voyages,

наспівував Конґо Джек, а величезна, блискуча посудина тремтіла у волосатих його рухах. Узький, зеленими шпалерами обліплений бар набрякав і булькотів голосами, спіральними випарами напоїв, гострим дзенькотом криги й склянок та уривками мелодії, що вихоплювалися із сумежної кімнати. Джіммі Герф стояв самотою вкутку, п'ючи джін. Неподалік од нього, Ґес Мак-Нійл, ляпаючи по спині Беллока, горлав тому в ухо.

— Коли тільки не закриють біржі… поки станеться крах, то буде добра нагода… Добра нагода, не забувайте цього. Паніка — слушний час для людини з головою, щоб заробити грошей.

— Уже кілька великих підприємств зазнало краху, а це тільки перший подув хуртовини…

— Щастя один раз стукає в двері юнака… Ось слухайте-но, коли банкротує велика маклерська фірма, чесні люди повинні дякувати своїй долі… Алеж ви не вмістите все те, що я вам кажу, до газети, ні? Хоч ви, здається, хороший хлопець… А то ваші репортери пишуть, часом, таке, чого людина й на думці не мала. Жадному з вас не можна вірити. А проте я скажу вам, що льокавт дуже корисний підрядникам. Адже за війни ніхто не стане будуватися.

— Війна триватиме не більш як два тижні, і я не розумію, чому вона повинна впливати на наші справи.

— Вона вплине на справи цілого світу… Галло, Джо, що, у дідька, вам треба?

— Я хочу поговорити з вами, сер, кілька хвилин наодинці. Важливі новини…

Бар, поступово, порожнішав. Джіммі Герф усе ще стояв під стінкою.

— Ви ніколи не впиваєтеся, містере Ерф. — Конґо Джек сів до шинквасу, щоб випити чашку кави.

— Мені більше до смаку спостерігати, як упиваються інші.

— Це дуже добре. Нема рації витрачати силу грошей, щоб потім, другого дня, боліла голова.

— Воно власникові бара ніби не личить говорити таке.

— Я кажу те, що думаю.

— Слухайте я часто хочу спитати вас… якщо ви схочете розповісти… як ви здобули таке чудне ім’я — Конґо Джек?

Конґо засміявся грудним сміхом. — Не знаю… Коли я вперше пустився в море, мене прозвали Конґо за кучеряве волосся та за те, що я чорний, немов негр. А коли я дістався до Америки й працював на американському пароплаві, один чоловік спитав мене: «як ти себе почуваєш, Конґо?», а я відповів: «Джек». Відтоді мене стали звати Конґо Джек.

— Виходить, це прізвище. А чому ви не зосталися моряком?

— Надто тяжке життя… І, скажу вам, містере Ерф, що мені страшенно не щастить. Найперші мої спогади такі, що якийсь чоловік, не батько мені, тяжко б’є мене щодня. А потім я втік і працював на вітрильниках, що ходили з Бордо. Ви знаєте Бордо?

— Здасться, був там у дитинстві.

— Напевно. Ви все це розумієте, містере Ерф. Хоч, така людина, як ви, з такою освітою, не знає справжнього життя. Мені саме минав сімнадцятий рік, коли я прибув до Нью-Йорку… теж не на добре. Був надто легковажний і все колобродив. Потім найнявся на корабель і де тільки не бував. У Шанхаї я навчився розмовляти американською мовою й працювати в барі. Вернувшися до Фріско, одружився. А тепер хочу стати американцем. Але мені знову не щастить. Поки ще не брав шлюбу, цілий рік жив із своєю дівчиною, і життя наше було немов горох солодке, а відколи взяли шлюб, зникло наше щастя. Вона почала глузувати з мене, дражнити французиком, бо я не вмів розмовляти добре по американському, й стала виганяти