Нестяма - Богдан Жолдак

— Я слухаю тебе, — виразно читає «Вісник» Толя.

— Ти або одружуйся з Сонею, або... Зручно влаштувалися! — налягає на приголосні Володимир.

Нарешті Соня з любов’ю чи то подякою зиркає на нього.

— Ні, мені ж спочатку треба розлучитися зі своєю дружиною.

Володя обурюється, наче він був Сонею:

— То чого ж ти тягнеш?

— Ну, в вас же — дитинка.

Вова забирає у нього часопис:

— У нас теж була... є дитинка. Але ж я — бачиш? Розлучився.

— Але ж я люблю дитинку ...

Володя ображається:

— А я — теж люблю дитинку!!

— Мозе, ти сце сказес, сцьо ти й свою друзину любис тут? — рвучко вставляє Соня чи до Вови, чи до Толі.

Анатолій мнеться, відповідає ж Володимир:

— Ну, а якби він і любив? Я — теж люблю дружину, але ж — розлучився.

Анатолій встає:

— Це зрештою непорядно. Ви, обоє! Ти ж знаєш, що я, як твій друг та родич, одружився із почуття обов’язку перед Ніною. Яку ти, до речі, несправедливо покинув. I ти тепер мені цим докоряєш? Як же я можу з нею розлучитися? З Ніною, якщо в нас маленька?

Ображено вмикає телевізор. Житлоплоща тепер освітлена веселковими барвами.

Дзвонить телефон, Володя хапає перший:

— Алло? Люсю? Яку Люсю...

Кладе трубку, з цього виникає пауза.

Скавчить у ванній пес; скавчить удруге, лише тоді Соня паузу порушує:

— Цього сидис? Піди сходи собаку виведи її. Баць, як проситься, — це вона каже до Вови.

— Сама виведи. Свою собаку.

Соня — непохитна.

— Це — собака Лєноцки.

— Оленки, — зауважує він.

— Лєноцки! — не відступається вона.

— От нехай вона й виводить.

— Для неї пізно вигулювати їй. I вона сце уроків не зробила їх. Цілий день на масинці диркати, так міг би давно вивести собацку.

— Я диркаю, як ти кажеш, на машинці, бо мені потрібні гроші.

Анатолій оживає:

— Щось новеньке?

— Сенеку викинули в буку. До завтра має долежати. — До Соні: — Сама й виводь свою сучку.

— У мене — гості.

Володя посміхається:

— От нехай вони й виведуть.

— Як зе тобі тільки не соромно тобі! — каже вона, наче гості прийшли до Володі.

— Мені мусить бути соромно-о? Перед вами? Ви, які крутили любов ще до розлучення?

— Треба було стерегти, — радить Толя.

— Встережеш! А ти б не хвалився, шановний, що до розлучення, бо в неї тоді, таких, як ти було ого... — каже Володя.

— Мовци! Не смій ти! Аби таких — як не ти!

Анатолій:

— Яке це має значення, Соню? Заспокойся. Адже це, якщо й було, то — до розлучення з ким? Тоді вона — зраджувала, Вово, тебе.

Але той уперто доводив логіку:

— А ти ж — не розлучився? Отже, ти зраджуєш Ніні. Своїй законній дружині! — нарешті заговорив віршами.

— Як би там не було, а це — моя особиста справа, — занурюється у «Вісник».

— Не тільки твоя вона. Я як подумаю, як ти мене зрад-зуєс із нею мене... — вплутується Соня.

Проте Анатолій своє:

— Здуріти! Заплутатися можна. Нехай Вова розбереться, хто з ким і кому.

— До чого тут я? Це ви — мене зраджуєте між собою! Голова... — береться за неї.

Соня постановляє:

— Усе вірно все. Треба нам, Толю, одрузитися нам, сцьоб усе, наресті, стало ясно все... .

Володимир стрепехається, береться за свої приголосні:

— Тільки ви не думайте, будь ласка, що якщо вам удасться одружитися між собою — то я одразу побіжу знову одружуватися з Ні-но-ю!

— Я такого не казала. Навісцьо з це тобі?

— Ну, щоб усе стало на свої місця... Голова.

Анатолій промовляє лагідним голосом Шерлока Холмса:

— Я все-таки дуже радий, що виникла ця розмова. Давно вже мав намір з’ясувати, чи був у Соні ще хтось, окрім мене?

— Після розлучення — я не контролював.