Нестяма - Богдан Жолдак

— .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?

Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона — нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою

купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.

Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.

Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.

Далі з’являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з’яву покійного професора, танцюють у парі:

— Скажи, скажи мені що-небудь... — просить вона. — Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...

— Хату, хату бережи!

— А ще що-небудь?

— Хату, кажу, хату.

Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.

— Скажи ще, благаю... — просить стара жінка.

— Мені нарешті присвоєно звання академіка!

Христина Свиридівна вражено зупиняється.

Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.

Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.

На це дзюркотіння, заспаний, знову з’являється Володя з оберемком інструментів.

Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.

— I де ти патрони береш?.. — стогне він.

Виймаючи з рушниці їх.

Зникають у ванні.

Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі — Люся, за нею сяєво дня.

— Люся? — насилу крізь сон упізнає він.

— Ти пробачиш? — заходить вона, доки всі сплять.

— Люся?

— Володю, чого ж ти мені не сказав? — поспішає вона.

— Не сказав. Про що?

Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.

— Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.

— Я — ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я — розлучився.

— Міг би мені скати, — зажурюється вона.

— Про що?

— Що ти хочеш одружитися знову.

Вона говорить дедалі тихіше, а він — голосніше:

— Ну, я тоді про це не думав іще...

— Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто — міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.

Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:

— Повір, це в мене — серйозно. Я — приплив. Розумієш?

— Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?

Хоче поцілувати його, однак — не вдається.

— Хто вона?

— Хто. Людина.

— Я така рада за тебе.

— Справді? Слухай, стара, ти — допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?

— Я — тільки з математики. Поговори зі своєю...

— Ніною?

— ...вона ж бере приватних з англійської.

Володя осяюється:

— Це — геніальна думка! Ти — з математики, вона — з англійської.

Спершу здається, що оживає репродуктор. Однак це голос Соні:

— Хто прийшов?

— Це — до тебе! — випалює, наче з дубельтівки він. Швидко з’являється з кімнати Соня в спортивному халатику:

— До мене?

Озирає Люсю, та одразу ладна тікати.

— Це твій... твоя репетитор.

— Репе... титор?

Люся зітхає.

— З математики. Для вузу, — пояснює Володя.

— Це — потім... Я, взагалі, по роботі. Мене прислали... Ось. Мене зовуть Люся...

Тицяє Володі конверт.

— Поздоровлення?

Соня бере в нього конверт, виймає гроші. Рахує.

— Тут сорок вісім, — пояснює Люся.

— Сорок вісім! А мене — Соня.

— Я зібрала, — далекою посмішкою проймається жінка Люся.