Нестяма - Богдан Жолдак

— Ти розумієш — я шаленію від неї, а ти — якісь копійки, басейн, ДеСеШа...

— Ну, якщо так, тоді... Пробач.

— Старий, я — приїхав. Ти розумієш? А те, що вона трошки не така, як ми з тобою, — вона наївна, романтична дівчина. Вона — як віск, розумієш?

— Звісна річ. Ти вже всім навколо заборгував. Оті Ніни-ні гроші на кооператив? Ну це ж — непорядно по відношенню до Ніни.

— Я ж не міг приїхати до Херсона голий, як бубон, зрозумій. Ось ми станемо на ноги — і я все поверну, — вірить Вова.

— Коли це буде?

— А вона така... — хоче показати. — Навіщо мені її занурювати в оці дрібниці? Вона ж лише починає жити. Їй же, зрозумій, лише сімнадцять років. Згадай себе, коли ти був такий.

Пауза, яка розмежовує молодість від зрілості.

— Бач, не можеш навіть пригадати. Я теж. Але вона! Її — треба захистити. З цього воску треба ліпити обережно, а не так: «інші інтереси, інші вподобання».

— Пробач мені, старий, якщо я був неправий, — увібгує свій дим Анатолій.

— Я знаю, що це все — нелегко. I ти — мусиш нам допомогти. Ти, як друг і родич, у першу чергу. Твої знання, досвід. I ще...

— Старий, у мене більше нічого нема. Я тобі віддав тридцять, у мене самого залишилося п’ять.

Володя на це дивується, якщо не ображається:

— Та що ті п’ять... Продай кілька книжок, старий.

— Ти... що?? Я — не зможу таке... — починає одступати-ся з балкона Толя.

— Ну хочеш — я тобі зможу, я тобі допоможу? Я їх сам однесу на ринок...

— Ти ж знаєш — книги для мене — це все.

— ...якщо тобі віднести їх туди важко. За них — добре дадуть. А потім, коли ми станемо на ноги — ми повернемо.

Толя кліпає:

— Книжки?..

— Ну-у... Або гроші. Виручай, старий.

— Ти взяв у мене почитати Монтеск’є... і досі... не повернув. Ти ж брав почитати.

— Я поверну, старий.

— А Верхарна?

— I його теж. Поверну. Коли ми станемо на ноги.

— Гм. Усі вісім томів?

Балкон напружується. Але не Вова.

— Вона через мене покинула великий спорт, старий. А ти...

— А Цицерона? А Сенеку? Сенека де, питаю?

— Сенека... До чого тут Сенека? Їй же — все треба починати спочатку. Все! Розумієш?

— А Андре Жіда?

— Ну от, через якогось там жида. У мене це — на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.

Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.

— Я її — люблю.

— Едгар По, — каже Анатолій.

Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:

Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє — один необережний жест вартуватиме йому життя.

— Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, — не може од напруги промовити жінка.

— Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір — інакше я б нізащо...

— Я все зважила. Такому, такому як ти — не варто жити. Ти — соціально небезпечний.

Це приголомшує. Кого хоч.

— Як ти смієш!

— Смію.

Володя хапає повітря:

— Як ти можеш? Це ж — дідусева рушниця!

— Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб’ю, уб’ю, уб’ю тебе! — хоче натиснути.

Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:

— Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!

Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:

— «Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев’ятсот тридцять третього року».

Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.

Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.

Чутно лише, як крапає на кухні вода.

— Ну, навіщо... О, як