Нестяма - Богдан Жолдак

Соня починає сікти густіше.

— На цию? Розказіть.

Христина Свиридівна урочисто повертається до настінного портрета Юрія Сенкевича:

— На честь Юрія Сенкевича.

— А! А я думаю: знайоме лице таке воно... Ви з ним — знайомі?

— Ні, ми з ним тоді ще не були знайомі, коли народився Юра. Це сталося пізніше, — ладнала морквину бабуся.

— Ой, розказіть!

Бабуся відповіла:

— Ну хто так кришить буряки. Рівніше ріж. Коли в нас народився хлопчик, саме тоді до Києва приїхав Юрій Сенкевич. Виступав по телевізору. Бо він сам — родом із Києва.

— Ой! Сцьо ви казете? Ніколи б не подумала я.

— Ясно, що не з Херсона, — пошепки Ніна.

— От ми теж вирішили назвати хлопчика Юрою на його честь. Щоб, коли він виріс, то теж став знаменитим. I написали про це Сенкевичу листа в Москву. I що ти думаєш?

— Сцьо?

— Він нам відповів!

— Прислав портрет? — не стримується Люся.

Бабуся на це урочисто йде до портрета Юрія Сенкевича, виймає з-за нього конверт, видобуває звідти листа:

— Читати?

— Ой, ну сцьо ви!..

— «Дорогі мої кияни! Мені дуже приємно, що в мене так багато друзів у всьому світі. Але те, що в Києві, місті, де пройшли мої дитинство і юність, мене й досі пам’ятають і люблять, мене хвилює й радує найбільше. Спасибі ж вам за це, мої дорогі!»

Соня бере лист:

— «...за це, мої дорогі». Українською мовою це. Це не підробка?

— Тепер ти знаєш, який у нас Юра. Коли він виросте, ми пошлемо його до Москви, на телебачення... Ну хто так кри-ше моркву? А картоплю? Ти б так її свиням різала?

— Нормально порізала її, — оглядає порізане дівчина.

— Ні, не нормально. Так людям не ріжуть. Тобі треба потроху звикати, що чоловік у тебе еМНееС.

— Хто?

— Молодший науковий співробітник.

Соня зціплює зуби.

Кришить кріп.

Христина Свиридівна лагідно бере її за плечі:

— Хто так кришить кріп?

Соня кришить цибулю.

— Хто так кришить цибулю?

Соня ріже петрушку.

— Хто так ріже петрушку? Кому це ти так крупно ріжеш? Свиням?

Соня все, що порізала, струшує в каструлю. Тоді бере в праву руку дошку, підходить упритул до Христини Сви-ридівни:

— Ви коли-небудь бацили це, сцьоб свиням різали пе-труску їм?

Христина Свиридівна одсахнувшись од дошки, хитає головою, що ні...

Час «Б»

Там же, так само, лише книг значно більше, вони тепер скрізь. На стіні висить портрет не Сенкевича, а Христини Свиридівни. Балкон заґратований, штаби просвічуються крізь суцільно запнуту фіранку.

Заходить Вова з в’язкою книжок, дивиться, де б їх притулити, наштовхується на таблицю альфа-ритмів, занурюється.

Але Соня не дає:

— Де це ти був?

Володя виринає з таблиці.

— А це вже не твоя справа, де.

— Ми з домовилися, сцьо ти посидиш з доцкою.

— Тобі тез... тьху! теж! корисно посидіти з дочкою.

— У мене — справи!

Але Володя вже ховається до туалету, через горішнє скло Соня бацить, тьху, бачить, як його рука там бере з верхньої полички книжку.

З’являється хутко Анатолій, бо захеканий:

— Квитки — пропали!

— Треба було їх продати їх, — радить Соня.

— Я — не зміг. Я думав, що ти прийдеш. Ждав, ждав, а потім уже було пізно їх продавати. Соню...

Цілує її. Цілує її ще раз.

Шумить вода, з туалету з’являється Володя, він дивиться на них.

Соня до Володі:

— Не мий рук! Візьми винеси відро.

Вова несе відро. Знову поцілунок.

Потім Соня в’яже.

Анатолій читає «Науковий вісник».

Володя на «Зінґері» шиє брюки, коли вони кінчаються, він нарешті не витримує:

— Ч-ч-хи!!

— На здоров’я, — відказує Толя.

— Я давно