Нестяма - Богдан Жолдак
Тут він не згоден:
— До речі, в кооперативі б тоді жила Ніна з Юрою.
— Ось би вона там зила! Я б там зила я!
— Краще б ти жила в Херсоні. В чудовій квартирі. Верто-льотній своїй. А мені — одновалентно, де жити.
— Говори по-людському! Оці віцні словецьки твої. Скільки ти на їх потратив гросей, а сцьо толку де? Мозна було б ісце один кооператив побудувати на їх. Цим тратити гросі на книзку, складав би їх красце на книзку.
— Мені обридла твоя вічна втеча в дійсність. Піду-но я до бібліотеки краще.
Встає. Йде до туалету.
З кімнати чути фортепіанні гами.
Чутно диркотіння вертольота з-за вікна, його перекриває голос Оленки:
— Мамо! Оно — твій тато летить.
Дзвонить телефон, Соня знімає слухавку:
— Алло.
— Алло, Люся? — тривожно питає телефон.
— Алло, тут ніякої Люсі не зиве тут.
— Алло, я їду в Київ, алло! Що? Я не чую нічого!
— Тут Люсі ніякої нема її, ясно?! — волає Соня.
— Я й кажу, здрастуй, Люсю! Я взяв квитки з Миколаєва, ало! Я скоро буду!
— Яка Люся?
Кладе трубку. Двері несподівано розчахуються Люсею:
— Що ж ти кладеш? Це ж — мені!
— Ти сцьо — дала нас телефон дала?
Люся не може одхекатися.
— Ну він — дуже наполягав, я й дала.
— Ти б сказала, сцьо в тебе нема телефону, от, — підко-пилюється Соня.
— Я так і сказала, але він не повірив, що в такої жінки, як я, нема телефону, — одкопилюється Люся. — Такого, каже, просто не може бути! Так причепився цей Микола з Миколаєва, що мені його жалко стало.
Гукає Володя з туалету:
— А ти в нас спитала? Три дні — дзень-дзень-дзень! Здуріти можна!
Люся нарешті переводить подих.
— Що тобі — жалко? В мене особисте життя вирішується, а тобі — жалко? Його, бачите, два рази потурбували! Жалко?
— Ти, Люсю, до кого ти прийшла ти? — цікавиться Соня.
— До... вас усіх.
— А, ну тоді, а. Бо мені — треба свиденько встигнути в сколу до директора піти поговорити туди про математику цю.
— Я благаю! — стрепенулася Люся. — Я — посиджу. Він іще подзвонить, ну хіба вам жалко? Моє особисте життя ...
Світло на мить вимикається в квартирі. Натомість каркає репродуктор:
— Пройшло п’ятнадцять хвилин.
Радіє Анатолій з ванної:
— От бачиш — вийшло! Вийшло!! Я так — і знав, що обов’язково вийде!
Тиша. Під час неї вхідні двері відчиняються і на порозі з’являється Соня, стомлена авоськами. Самотньо палахкотить телевізор.
Дзвонить телефон.
Зойкає Люся з ванної:
— Це мені-і!
За десять секунд вибігає звідти, обсмикуючи блузку.
Соня піднімає трубку і люто кладе її на важіль знову. З ненавистю дивиться, як виходить із ванної Анатолій. Він ділиться:
— От бачиш, Соню, вийшло! А ти — сумнівалася!
Соня хоче його вдарити, але в руках у неї — авоськи.
Люся хапає слухавку, намагається з’єднатися:
— Алло? Алло? Миколаїв?
— Піп. Піп. Піп. Піп.
— Бач — я мужчина! А ти — боялася. Це в мене лише з тобою так, Соню, я ж казав, а ти не вірила...
Соня микається з ношею:
— Зі мною — не вийсло, бо перезбудження, а з цією? Анатолій:
— Недозбудження.
— А я пів-року цюю: зараз, зараз, ісце раз! А ця — при-йсла — і зразу вийсло їй? Ти — мене зрадив. Зрадив, ще до того, як...
Замовкає. Хоче заплакати, але не бачить, куди покласти авоськи.
— Соню, що ти... Я не можу тебе зрадити...
Соня не знає, куди плакати:
— Так, для того, сцьоб зрадити, треба споцятку змогти! Гад!
— Я не можу тебе, Соню — зрадити...
— Ти вже умудрився їй!
— Ні! Я тобе — не зрадив! Бо замість неї, — на Люсю, — я уявляв тебе. Розумієш? Було темно, я не знав, що то не
