Нестяма - Богдан Жолдак

Мовчанка триває, бо Ніна хоче заплакати.

Чути, як крапає на кухні кран.

— Про що ти з нею говорив?

— Що, я маю все це тобі зараз і повторити?

Ніна тупнула об балкон:

— А хоч би й так! Не забувай — я тобі ще дружина!

— Ми з тобою — півроку, як розлучилися.

— Це було фіктивне, фіктивне, фіктивне розлучення! Для ЖЕКу!

Володя майже допалює свою нескінченну цигарку.

— Було фіктивне, а стало... дефективне.

— А дитина клубніки не їла, а ти — по телефону... Плаче.

— Не «клубніки», а полуниць.

— А гроші, що ми почали на кооператив збирати, — де вони? — раптом сухо нагадує Ніна.

— Чи — суниць?

— Мер-р-з-зотник!

Голос сина лунає з кімнати, наче то назвали його:

— Мамо!

— Зараз!

— Не «зараз», а йди сюди!

Ніна хутко втирає відсутні сльози, ще хуткіше син їй нагадує:

— Ну? Ти ж мені обіцяла. Не принижувати власну гідність!

— «Власної гідності!» — зауважила вона. — Так правильніше, Вово?

Той так і не докурює.

— Ну все! — топче цигарку. — З мене досить!

Однак це є досить для цигарки.

Усі розбігаються.

Пахощі змінюються: тепер пахне не вокзалом, а теплою їжею, кличучи до вітальні, де порядкує Христина Свири-дівна:

— Колись уся ця квартира належала нам. Тобто лише мені й моєму чоловікові.

— Ой, як здорово! — сплескує Соня.

Жінки чистять овочі під краном. Ніна на столі чистить свої.

Христина Свиридівна пускає воду дужче.

— Потім її хотіли відібрати. На ущільнення житлоплощі. Уявляєш — бельєтаж! Чоловік ходив, домагався, і її нам залишили.

— Тоді тез було погано з квартирами? — дивується Соня так, наче зараз є легше.

— Але мій чоловік уже тоді був червоним професором, дочко.

Од останнього слова Ніна зупиняється чистити.

Жіноча розмова тече повільно, одначе руки їхні з шаленою швидкістю січуть овочі.

— Він був уценим? — цікавилася Соня. — Мені Володя ні-цього не розказував, мій.

— Він був червоним професором, — гордо зітхає Ніна.

— Спочатку не був. Спочатку він працював комісаром. Але йому запропонували... Хто так чистить картоплю? Він — погодився. Йому було дуже важко, але потроху звик, втягнувся, увійшов у суть... I квартиру не відібрали. Це я тобі розказую, щоб ти знала про нашу сім’ю.

— Як цікаво! — чистить Соня.

— I Володя наш — в нього. Він уже еМНееС. В діда.

— ЕМНееС? — перепитує дівчина. — Це як у нас КаМееС?

— Вічний еМНееС... — замість пояснити, дорікає Ніна.

Христина Свиридівна ввічливо веде:

— ЕМНееС — це значить: молодший науковий співробітник. Отака в нас сім’я. Всі ми тут рідні, хоч і чужі люди.

Ніна цього не прочищує.

— Вже дехто став і чужим?

— Ні, я просто кажу, що всі, хто потрапляє в цю квартиру... Що ці стіни роблять нас рідними. Ще з тих часів.

— Ви ще пригадайте, пригадайте ті часи, коли весь цей будинок належав вашій матері, — радить Ніна.

— I — навіть нагадаю! Так! Увесь цей будинок — усі три поверхи!

Ніна:

— Заспокойтесь.

— А розмінювати не дам! Нізащо в світі...

— Як це ви — не дасте? — шкребе (овочі) колишня невістка.

— А так — буду робити квартиру-музей...

— «... почеплю меморіальну дошку», — продовжує Ніна.

— Дошку! А розмінювать — не дозволю! Як помру — тоді хоч запаліть! — стара хапає склянку.

З водою, п’є її.

Тут заходить з роботи Володя, дивиться на почищені овочі, їх три гори.

— Ого! Скільки начистили. Молодці, жінки!

— Як на роботі? — скидає з нього куртку Соня.

Він промовисто цілує її, а не куртку. Забирає одежину.

Ніна на це виходить з кухні. Але не Соня.

— Ти знаєс, Володю, бабуся мені стільки розказала про васу сім’ю.

— Та ну? I що вона розказала?