Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

Франко не зміг або не бажав цього настрою відчути, він накинувся на Пшибишевського з нагайкою, щоб вигнати його з літератури, як виганяв Ісус міняйлів з храму, оголосив його творчість безтямною й абсурдною фразеологією, в якій нормальна людина не може нічого зрозуміти, самого ж автора назвав божевільним. Франко своєю статтею вивів мене з дурману, проте я не міг з ним погодитися, що творчість Пшибишевського тільки шкодить літературі: я знайшов у ній високу школу форми; і коли потім Франко назвав мене «абсолютним паном форми», він, певно, не здогадувався чи не хотів здогадуватись, у кого я тієї форми вчився.

Тривога моя була недаремною: Пшибишевський налетів на мене, мов шуліка на куріпку, термосив за оборки сурду–та, обнімав, примушував пити й вигукував: «Пане Василю, пане Василю, ви єдиний серед свого народу справжній письменник. Франко — поет рабів і слуг, ви ж — аристократ! Яка розкіш — ваші новели; тільки перестаньте плакати над мужиком — для чого він вам здався? Скиньте із своїх героїв одяг, будьте байдужі до крою й кольору штанів, хай вас цікавить лише гола душа, як здорового мужчину гола жінка! Навіщо вам знати, де знаходяться ваші персонажі, хто вони й звідки прийшли, — все це важливе для дурних жінок, які їдуть на купання і хочуть щось читати. Не цікавтеся красою, а тільки болем краси…»

Якби він не сказав цих слів — «біль краси» — я може б і піддався, та вони спам’ятали мене, і я сказав, звільнившись від його обіймів: «Безплотна душа болю не знає, її болить лише тоді, коли вона живе у зболеному тілі, а тіло вдягають — хто в що може: ви своє кутаєте в чорну пелерину, я — в модний сурдут, а мужик — у латану сорочку. Я хочу знати, в якому тілі душі болісніше живеться, і хочу оспівати той біль. Мені видніший мужик, у нього нерви наверху… А ви бажаєте, щоб я лоскотав нерви міщанина. Де вони в нього? Навіть якщо й є, то не витягнеш їх і ковальськими кліщами».

Пшибишевський силоміць посадив мене за стіл, наливав горілки, пив і не переставав переконувати. «Ви хочете надати мистецтву певної мети. А воно мети не має жодної, мистецтво саме собою — мета, абсолют. Воно не може бути на послугах в ідей, бо є першоджерелом. А так зване патріотичне мистецтво — це біблія для убогих, пане Василю».

Від цих слів я ще більше отямився й відчув, як посуваюся на бік Франка, а від Пшибишевського віддаляюсь, і я спитав: «Скажіть, пане Станіславе, кого вважаєте убогішими: психопатів, сексуальних збоченців, еротоманів, алкоголіків — ваших героїв, чи моїх — чистих душею мужиків, які своїм хлібом і вас годують?»

Пшибишевський замовк. Він глянув на мене морознохолодно, і я побачив миттєвий спалах ненависті й погорди в його очах; та він тут же згас. Обличчя його осунулося, немов з похмілля, він сів, вихилив два келихи підряд, а потім здавлено й глухо бурмотів, що українська література стоїть нижче рівня сучасного інтелектуального життя, що вона сумлінно описує і реєструє те, що є, з пунктуальністю протоколу, і в цьому вина Франка; все те нецікаве, старе, убоге, і тому треба творити літературу багатства духа, а я, Стефаник, не бажаю, хоч і міг би. Він залазив щораз глибше у свою філософію, мов у глевтуху, і не міг звідти вибратися, але враз помоцувався, встав і вигукнув:

«Ви назвіть мені хоча б одного вашого поета, який би з однаковою майстерністю володів одночасно художнім словом і філософською думкою!»

«Леся Українка», — відказав я, не задумуючись.

«Так це ж модерн! — розвів Пшибишевський руками. — Я дивився у Львові її драму «Блакитна троянда». То така річ, що нерви видно!»

«Слава Богу, що ми виплуталися з казуїстики терміну. Бо що таке модерн? Нове…»

Я підвівся й розкланявся. Відчув себе переможцем. Пшибишевський ніколи й нікому не визнавав рації, я знав про це і не бажав його признань, та сталося таке, чого я не міг сподіватися: він підійшов до мене, клякнув і поцілував у коліно.

Мене ніби хтось штовхнув у груди, я сахнувся назад, та він, сп’янілий, підповзав і говорив:

«Я землю цілую, а не ваше коліно. Я землю цілую…»…Ванда зваблювала мене великими сірими очима, я намагався уникати її погляду: артисток я любив тільки на сцені, а в натурі вважав їх холодними професійними кокетками, які при кожній нагоді хочуть упевнитися в своїй надзвичайності; проте, зрідка позираючи на неї, я вловлював у її очах сум. Від чого він — від самотності, розчарування чи, може, від усвідомлення, що справжнє життя тільки на сцені, а лицедійство починається тоді, коли сходить з неї?

Можливо, й так. Розмова Пшибишевського з молодополяками її явно не цікавила: певно, чула вже в сотий раз; заламуючи губи, стримувала позіхання, знуджено поглядала на Станіслава; видно, цікавив її тільки я: «Хто ж він такий, яка його мова?»

Та я мовчав і слухав. Я аж потім, обдумуючи розмови в кав’ярні «Pod balonikiem», з’ясував для себе, що це була остання спроба Пшибишевського виграти битву за

«Молоду Польщу», з якою найавторитетніші митці рішуче зривали зв’язки, полишаючи свого божка з дилетантами і пройдисвітами. Пшибишевський програвав. Він зробив промах: свій «храм без Бога» взявся будувати з побожними мужиками. Оркан на цей час написав уже повість «Комірники» — про своє Підгалля; Тетмайєр — теж селянин з Підгалля — перестав оспівувати культ тіла й поки що нічого не друкував; син селянина з Куяв Ян Каспрович нині розчарував Пшибишевського п’єсою «Бунт Наперського», і на ньому божок зганяв свою злість.

— Франко, знову Франко! Я високо ціную ваші поетичні знахідки, Яне, але для вашого захоплення бунтарем, який піднявся проти своєї держави, коли її валив Хмельницький, не знаходжу виправдань. На чиїй ви скрипці граєте?